Розділ 11. Ті кого називають монстром

Трохи пізніше. Затишна, шумна корчма в одному з кварталів Елдораса.

Нот, Даріон та Елатріель сиділи за далеким дубовим столом. На ньому вже стояли спорожнілі тарілки та кілька важких глиняних келихів. Герої обговорювали все, що сталося у вежі, і нарешті дозволили собі хоч трохи розслабитися після перенесеного напруження.

— То що це тепер виходить?.. Ти в нас тепер теж маг? — вже добряче сп'янілим голосом виголосив Даріон, спираючись ліктями на стіл і мружачись на Нота.

— Щось таке, — стримано відповів Нот, крутячи в руках свій келих.

— Дуже шкода, що нас не було поруч, — зітхнула Елатріель, підперши підборіддя долонею. — Цей Сивоборід казав дуже мудрі речі. Я б із радістю поговорила з ним про суть джерела... А ти, Нот, напевно, ще й пропустив більшу частину його слів повз вуха?

— Можливо, — посміхнувся Нот під маскою, намагаючись звести все до жарту. — Для одного вечора це було занадто багато інформації.

— Корчмарю! Ще два келихи елю! — на весь шинок гримнув Даріон, салютуючи порожнім кухлем.

— Я гадаю, що з тебе на сьогодні вже досить, — Нот перехопив погляд господаря закладу й непомітно похитав головою, даючи зрозуміти, що замовляти більше не варто.

— Гей, це не тобі вирішувати! — огризнувся Даріон, насупивши брову.

— Для тебе так буде краще, тобі справді досить, — спокійно, але твердо заперечив Нот. — Ми прийшли сюди розслабитися, а не нажертися до безпам'ятства.

Даріон лише невдоволено буркнув щось собі під ніс, але сперечатися далі не став.

Зробивши кілька останніх ковтків, вони розплатилися з корчмарем монетами й вийшли на вулицю. Нічна прохолода Елдораса одразу ж приємно обпекла обличчя, збиваючи хміль та втому, а численні вогні й ліхтарі міста м'яко миготіли у темряві.

— Десь у цьому районі має бути гільдія, — мовила Елатріель, озираючись по освітленій вулиці.

— Так, я теж так гадаю, — погодився Нот, підхоплюючи під руку сп'янілого Даріона, який уже ледь переставляв ноги.

— Тоді ходімо, це недалеко, — закликала дівчина.

Пройшовши кілька тихих кварталів, вони зупинилися перед двоповерховою дерев'яною будівлею з вивіскою у формі скрещених мечів та щита.

— Це лише одна з філій, невеличка контора, а не сама головна Гільдія, — зауважив Нот, оцінюючи фасад.

— Схоже на те. Але це краще, ніж нічого, — відповіла Елатріель.

Штовхнувши важкі двері, вони зайшли всередину. На щастя, нічна зміна авантюристів була спокійною. Показ залізних жетонів авантюристів одразу зняв всі запитання в чергового за стійкою, підтвердивши їхній статус. У конторі якраз знайшлося кілька вільних кімнат, і команда домовилася про ночівлю на одну чи дві доби.

Піднявшись на другий поверх, Нот допоміг Даріону дійти до його кімнати та буквально дотягнув його до ліжка. Залишивши сплячого супутника, він зачинив двері, перейшов до своєї кімнати, скинув спорядження й зняв маску.

Тіло гуло від утоми, а в голові лунали останні слова Сивоборода про джерело магії всередині нього. Нот опустився на м'який матрац і заплющив очі, поринаючи в глибокий, довгоочікуваний сон.

Ранок наступного дня виявився сонячним, але прохолодним.

Герої прокинулися по черзі й один за одним спустилися на перший поверх контори. Оглянувши дошку оголошень, вони переконалися, що вартих уваги завдань тут майже не було — лише дрібні доручення для новачків.

Вийшовши на свіже повітря, Нот і Елатріель стали чекати на вулиці. Останнім з дверей контори повільно виплівся Даріон. Він кривився від кожного яскравого променя сонця й болісно стискав скроні обома руками.

— Голова болить... Просто жах, — прокректав він, ледь переставляючи ноги.

— Скажи спасибі, що хтось зупинив тебе від третього келиха й дотяг до ліжка, — із легким сміхом зауважив Нот.

— Спасибі... — нехоче, але щиро вичавив із себе Даріон, морщачись.

Елатріель подивилася на хлопців і розправила плечі:

— Що ж... Завдань у цій конторі немає. А твою таємницю, Нот, ми вже розгадали.

— Хочеш піти своєю дорогою? — спокійно запитав Нот, здогадуючись про її відповідь.

— Так. Було насправді приємно й весело бути з вами в одній команді, але в мене є власні плани, які я мушу втілити, — відповіла Елатріель із теплою посмішкою.

— Розумію. Мені теж було приємно подорожувати з тобою, — м'яко відповів Нот.

Дівчина вже розвернулася й зробила кілька кроків, коли Нот раптом окликнув її:

— Елатріель! Лише одне питання... Як мені відчути це джерело всередині себе?

Вона зупинилася, обернулася через плече й на мить замислилася. — Боюся, я не зможу пояснити це словами. Це те, що можна лише прожити. Але я абсолютно впевнена, що в тебе все вдасться, — дівчина помахала їм рукою на прощання і, розвернувшись, легкою ходою зникла за поворотом вулиці.

Нот довго проводжав її поглядом, після чого повернувся до Даріона, який усе ще тримався за похмільну голову.

— А в тебе які плани? — спитав Нот.

— Конкретно зараз... не померти, — ледве вимовив той, стуливши очі.

— Я про подальший шлях, — уточнив Нот.

— Не знаю. Але тут я теж не залишуся, — Даріон важко зітхнув і випростався. — Кожен тепер сам по собі, як і раніше. Було весело, визнаю. Але час вирішувати свої власні справи.

— Гаразд, — Нот посміхнувся під маскою та простягнув йому руку. — Принаймні, тепер ти вже не вважаєш мене вискочкою.

Даріон міцно потиснув його долоню й хитро примружився: — Вважаю. Ще й як вважаю.

Вони вже збиралися розійтися кожен у свій бік, як раптом потік ранкових перехожих сполохав гучний тріскіт і крики. Просто на бруківку неподалік із шумом вилетіло тіло чоловіка. Він пролетів метрів шість і з глухим визгом проїхав ще кілька метрів по пилу та каменю.

Нот і Даріон одночасно впізнали це обличчя.

— Мерканус!.. — промайнуло в голові у обох.

Чоловік був жорстоко побитий: із розбитого носа безупинно йшла кров, одне око геть запливло й посиніло, а вся одежа була заплямована, розірвана та вкрита глибокими саднами й синцями.

Нот із Даріоном підхопилися, готові з'ясувати, що відбувається, але в наступну мить із завулка повільно вийшли ті, хто це зробив.

— От халепа... — майже пошепки видавив із себе Даріон, перелякано хапаючись за голову.

— Що? Що таке? — швидко запитав Нот, відчувши, як атмосфера на вулиці миттєво згустіла.

— Це ж... це бійці з клану «Останній шепіт»! — тремтячим голосом видихнув Даріон, роблячи крок назад.

— «Останній шепіт»? — перепитав Нот, ніколи раніше не чувши цього імені.

Тим часом кремезні нападники в похмурих обладунках наблизилися до непритомного Меркануса й знову почали безжально гамселити його ногами. Нот стиснув кулаки, пориваючись втрутитися, але в цей момент Мерканус, спльовуючи кров, підняв тремтячий палець і вказав прямо на них із Даріоном.

— Ні... ні, ні, ні! — Даріона буквально затрусило від жаху. — Чого це він вказує на нас?!

— Яка різниця! Вшиваємося негайно! — твердо зрізав Нот, хапаючи Даріона за рукав.

Не чекаючи, поки бійці клану переключать увагу на нових жертв, вони різко розвернулися й стрімко кинулися геть, плутаючись у вузьких завулках та кварталах Елдораса, аби якнайшвидше відірватися від небезпечних переслідувачів.

— Так, розповідай усе, що знаєш про цих хлопців! — майже суворо процідив Нот, швидко перебираючи ногами й пильно оглядаючи кожне відгалуження вулиці.

— Що саме ти хочеш почути? Імена?! — нервово огризнувся Даріон, озираючись через плече. — У цих виродків символіка клану «Останній шепіт»! Це все, що мені потрібно про них знати!

— Що за «Останній шепіт»? Просвіти, якщо ласка, — наполягав Нот.

— Тобі має бути соромно цього не знати! — вигукнув Даріон. — Про дошку з найсильнішими кланами тобі хоч щось відомо?!

— Відомо, — коротко відповів Нот, перевіряючи безпеку наступного повороту.

— Ну от! «Останній шепіт» посідає друге місце на цій дошці! Тепер ти розумієш, у що ми вляпалися?! — Даріона аж тіпало від нервового збудження.

— Чо-о-орт... — протягнув Нот із-під маски, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині.

Вони різко звернули в глухий, вузький провулок і на мить зупинилися, щоб перевести подих.

— Та це ще пів біди, — додав Даріон, міцно притиснувшись спиною до кам'яної стіни.

— Що ще? — Нот відчув, як напруга сягнула піку.

— Їхній лідер...

— А що з ним? Хто лідер? — запитав Нот і запнувся.

Він помітив, як Даріона не жартома трусить від дикого, паралізуючого страху. Той навіть боявся вимовити це ім'я вголос, ніби воно могло закликати біду.

— Ну ж бо, Даріоне! Сказав «А» — кажи «Б»! — трохи натиснув на нього Нот.

— Кай... Кай Верн, — тихо, майже безустним шепотом промовив Даріон, перелякано оглядаючись на тіні.

Щойно це ім'я злетіло з його вуст, Нот заціпенів. Його кулаки стиснулися від оскаженілого гніву так, що сухожилля натягнулися, а суглоби гучно затріщали. Очі під вирізами маски спалахнули лютим, небезпечним вогнем.

«Кай Верн...» — прокручував у голові Нот, і кожна думка віддавала пекучим болем. «Авантюрист S-рангу. Людина, яку боїться майже усі. Той, хто нанівець розгромив і відправив до лікарні команду «Золотого світанку»... Той, хто ледь не позбавив життя мого наставника. Кай Верн — Той, кого більшість заслужено називає монстром».

— Ось вони! — раптом прогримав грубий вигук біля входу до провулка.

Нот із Даріоном смикнулися, намагаючись рвонути в інший кінець провулка, але вихід звідти вже заступали ще кілька кремезних бійців у похмурих обладунках клану. Вони опинилися в пастці.

Даріона охопила справжня паніка — він задкував, поки не вперся в стіну.

— Що вам потрібно?! — викрикнув Нот, виступаючи вперед і принципово не показуючи й краплі страху.

— Ви, дрібні сопляки-новачки, сунули носа туди, куди не слід, — з огидливим усміхом мовив один із нападників, повільно наближаючись і пограючи важким кастетом.

— Ми... ми сердечно каємося! Давайте спокійно вирішимо це питання, а?! — раптом зірвався на розпачливий крик Даріон, виставляючи тремтячі долоні.

— Вже пізно для каяття, хлопче, — сміючись, кинув інший найманець.

— Та що з тобою?! — рикнув Нот, звар'ювавши від такої поведінки супутника. Він смикнув Даріона за плече:

— Зберися! Невже ти боїшся цих клоунів?!

— А ти, виходить, не боїшся? — суворо й похмуро мовив найвищий із бійців, зробивши крок уперед і дістаючи з піхов важкий фальшіон. — Не відмити мені сорому, якщо я буду боятися таких, як ви, — насмішкувато кинув Нот.

Зі сталевим дзвоном він оголив свій меч і міцно стиснув руків'я обома руками, готуючись лише до одного можливого сценарію — кривавої бійки.

Слова Нота розлютили бійців «Останнього шепоту» остаточно. Наймані вбивці вихопили зброю, і звуки оголеної сталі луною рознеслися по вузькому, затиснутому камінням провулку.

Нот швидким поглядом оцінив ворогів. Шість чоловік. Трьох важкоозброєних воїнів він одразу визначив як бійців B-рангу, а от двох спритних тіней, що безшумно ковзали позаду них із кривими кинджалами — справжніх асасинів — він оцінив не менше ніж на A-ранг.

Він сам мав лише C-ранг. Математика цієї битви була смертельною. Але здаватися Нот не збирався. Зараз його життя й відповіді, які він так довго шукав, залежали лише від сили його рук і гостроти клинка.

— Перший! — рявкнув найкремезніший воїн і обрушив свій дворучний меч вертикально вниз.

Нот не став блокувати удар такої сили — це розтрощило б його власний меч. Замість цього він ковзнув убік, відчуваючи, як важке лезо із тріском розсікло повітря за міліметр від його плеча. Скориставшись інерцією ворога, Нот зробив блискавичний випад і торцем руків'я вліпив воїну прямо в незахищену щелепу. Той заточився, а Нот вже розвертався, щоб відбити підлий удар асасина.

Залізо дзенькнуло об залізо! Клинок Нота в останню частку секунди перехопив отруєне лезо, що мітило йому в горло. Асасин був вражаюче швидким — його рухи нагадували вигинання гадюки, але Нот пам'ятав жорстокі тренування свого наставника: «Не дивись на зброю ворога — дивись на його плечі й стопи, вони ніколи не брешуть».

Нот провів серію швидких блоків і парирувань, крутячись у вузькому провулку мов дзиґа. Він не міг пробити їхній глухий захист і перемагати, але його оборона була монолітною — жоден із нападників не міг дістати хлопця.

Тим часом біля стіни два важкі мечі зі свистом пролетіли прямо над головою Даріона, зрубавши пасмо його волосся й вибивши сніп іскор із каменю.

Смерть пройшла так близько, що Даріон відчув її холодний подих. І щось усередині нього зламалося — чи то дикий інстинкт самозбереження, чи то сором за власну слабкість перед Нотом. Паніка миттєво випарувалася, поступившись місцем лютому, відчайдушному адреналіну.

— Та пішли ви!.. — викрикнув Даріон, його очі спалахнули, а руків'я його меча спалахнуло м'яким магічним сяйвом.

Він різко випростався, відбив лезо найближчого нападника рухом свого підсиленого магією клинка так потужно, що в того заніміла рука, і зробив глибокий ріжучий випад. Меч Даріона розпоров обладунок ворога, змусивши того відступити з криком болю.

— Не погано, Даріоне! Стримай їх! — гукнув Нот, відбігаючи від прямого удару другого асасина.

Тепер це вже не була розправа — це була справжня, жорстока битва за виживання. Нот і Даріон встали спина до спини у вузькому провулку, створивши спільну лінію оборони. Нападники з «Останнього шепоту» зрозуміли, що легкої здобичі не буде: ці двоє «новачків» билися із розпачем загнаних у кут вовків.

Бій затягувався, і атмосфера у вузькому провулку розжарилася до межі.

Те, що мало стати швидкою та показовою розправою для бійців «Останнього шепоту», перетворилося на запекле протистояння. Нот із Даріоном стопою до стопи тримали оборону. З кожним новим ударом, із кожним дзвякотом сталі в їхніх жилах закипав неконтрольований адреналін.

Чи то спрацював первісний інстинкт самозбереження, чи дика жага до життя, а може гнів, що розганяв кров до шаленого пульсу в скронях — але обидва хлопці починали ставати сильнішими просто на очах.

Рухи Нота набули небувалої різкості: він читав випади асасинів A-рангу ще до того, як ті встигали повністю розпрямити лікті. А Даріон, палаючи люттю, пропускав крізь меч усе більше магічної енергії, змушуючи клинки воїнів B-рангу відлітати від його блоків із гучним дзвоном.

Досвідчені найманці клану почали панікувати й лютувати. Як?! Якісь двоє зелених новачків не просто чинять опір, а й змушують їх відступати?!

— Та здохніть ви вже, кляті хробаки! — звар'ювавши від гніву, рявкнув один із важких воїнів і, втративши будь-яку пильність, сліпо рвонув уперед, замахнувшись двуручником для вирішального удару.

Це була фатальна помилка. Через сліпу лють він геть відкрив свій корпус.

Нот миттєво зреагував. Він пірнув під розмашистий удар, прослизнув повз лезо й плазом меча з усієї сили вдарив воїна по сонячному сплетінню, а потім коліном додав у підборіддя. Нападник важко гепнувся на бруківку, випльовуючи повітря й знепритомнівши.

Асасин, що стояв поруч, від несподіванки забарився на частку секунди. Цього розриву Даріону вистачило з лихвою. Його меч, оповитий сяйвом магії, описав швидку дугу й рукояткою вгатив асасина в скроню, а наступним рухом Даріон зробив глибокий поріз на його стегні, виводячи з ладу.

Втрата пильності та самоконтролю остаточно зруйнувала стрій «Останнього шепоту». Нападники робили помилку за помилкою, хаотично розмахуючи зброєю.

Нот і Даріон діяли мов єдиний механізм. Вони не прагнули вбивати — Нот пам'ятав науку наставника, а Даріон просто не хотів зайвих проблем із законом. Вони точними, валячими ударами вибивали зброю з рук, підсікали ноги й завдавали важких, болісних, але не смертельних поранень: розрубані плечі, зламані ребра, вибиті суглоби.

За кілька хвилин усе було скінчено.

Усі шестеро бійців елітного клану лежали на закривавленій бруківці провулка. Хтось непритомнів від болю, хтось стогнав, тримаючись за розрубані кінцівки чи зламані ребра, але всі вони були живі.

Нот важко дихав, спираючись на меч. Його руки ледь помітно тремтіли від перенапруження, а маска зсунулася вбік. Поруч стояв Даріон, витираючи піт з чола й ошелешено дивлячись на повалених ворогів.

— Ми... ми що, справді їх розклали? — не вірячи власним очам, прошепотів Даріон.

— Схоже на те, — Нот опустив меч і поправив маску. — Вони засліпли від власної гордині.

Нот опустив меч і підійшов до найманця, який виглядав трохи жвавішим за інших. Він присів біля нього навпочіпки й подивився прямо в очі через вирізи маски.

— Розповідай. Чому ви напали на Меркануса? І чому полювали за нами? — запитав Нот майже холодно.

Боєць, попри зламані ребра, судорожно засміявся крізь біль і сплюнув кров на бруківку.

— Я... я нічого вам не скажу, — видихнув він із викликом.

Даріон, якого відповіді зараз цікавили найбільше, не витримав і з розмаху вліпив йому кулаком прямо в розбите обличчя.

— Ну звісно! Чи хочеш спробувати себе в ролі Меркануса, а?! — процідив він, витираючи костяшки.

Найманця хитнуло, він знову сплюнув кривавою слиною й подивився на них із дивною, божевільною посмішкою:

— Ви... ви геть нічого не розумієте, — тихо прохрипів він. — Ми всі... ми вже трупи. Усі ми, — додав він і знову посміхнувся.

— Е-е-ем... Нот? — раптом покликав Даріон. Його голос знову затремтів.

— Що таке?

— Тобі не здається, що довкола стало... занадто тихо?

Нот випростався й озирнувся. Напруга в повітрі стала майже відчутною на дотик. Зник шумок міського життя за межами провулка, затих спів птахів, і навіть легкий ранковий вітерець раптово вщух, застерігаючи про щось жахливе.

У дальньому кінці вулиці, залитому ранковим світлом, з'явилася постать. Вона повільно, неквапливо наближалася до них.

— Хто... хто це? — зтурбовано мовив Даріон, несвідомо роблячи крок назад.

Побитий боєць на підлозі зібрав останні сили, аби підняти голову й поглянути в бік входу. Постать ставала все чіткішою. І найманець раптом знову засміявся — цього разу з дикою, зловтішною насолодою.

— Чого ти регочеш, потвора?! — невдоволено кинув Даріон, але в його голові вже палахкотів страх.

— Ви досі не зрозуміли... — з екстазом прошепотів боєць. — Це він...

Даріон випучив очі від жаху, здогадуючись, хто саме міг викликати таку реакцію.

— Це... це він? Кай Верн?.. — здивовано промовив Нот, не вірячи власним очам.

Перед ними йшов звичайний на вигляд молодий хлопець. На ньому не було ні масивних обладунків, ні загрозливої зброї набряклої магією — лише простий одяг. Його кроки були легкими, безшумними та плавними. Він взагалі не здавався небезпечним. Анітрохи.

Кай Верн спокійно пройшов повз Нота та Даріона, навіть не глянувши на них, ніби це були порожні місця. Він зупинився біля одного з побитих бійців свого клану.

— Я дав вам просте доручення. Лише одне, — промовив Кай.

Його голос був глибоким, суворим, абсолютним у своїй впевненості, але дивовижно спокійним.

— Г-голова!.. Вибачте! Це не наша провина! — заплутано почав викручуватися боєць, трясучись від жаху.

— Це все він! Це він винний! — інший боєць із розпачем указав тремтячим пальцем на Нота.

Кай Верн лише трохи покосив погляд у бік хлопця в масці. На мить у повітрі зависла мертва тиша. Потім лідер клану важко, повільно видихнув.

І поки тривав цей єдиний видих... усе було скінчено.

Нот навіть не встиг помітити рух. Повітря розсікла невидима, тиха хвиля — і всі шестеро бійців «Останнього шепоту» замиготіли й одночасно затихли. Їхні тіла обм'якли, а дихання обірвалося за частку секунди. Без крику, без крові, без жодного шансу. Вони були мертві ще до того, як Кай закінчив видих.

— От халепа-а... — проскулив Даріон наче злякана дитина, остаточно втрачаючи залишки мужності.

Кай повільно підвів очі. Його байдужий погляд зупинився на двох хлопцях.

І саме в цю мить світ довкола них викривився. Нот на коротку секунду побачив, хто насправді стоїть перед ними. Просторовий контраст спалахнув перед очима, ніби вони опинилися в іншому вимірі: навколо Кая пульсувала нищівна пурпурна аура, а його очі спалахнули потойбічним, густим фіолетовим сяйвом. Ця жахлива сила була настільки концентрованою, що її можна було відчути шкірою та легенями. Повітря миттєво стало свинцево-важким.

Даріон із глухим стогоном упав на коліна, гарячково й безрадно ковтаючи повітря ротом. Нот також похитнувся, хапаючись рукою за груди від дикого тиску, що стискав ребра.

Та за мить усе зникло так само раптово, як і з'явилося. Тиск спав, залишивши лише суху реальність провулка.

— Слухайте сюди, — промовив Кай Верн. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася нелюдська, зверхня зневага. — Я не знаю, хто ви такі, але тепер це ваша проблема. Знайдіть мої кристали в обмін на власні життя.

Даріон стояв на колінах і від страху не міг вичавити з себе й слова. Але Нот... усередині Нота щось вибухнуло.

— Твоїх кристалів більше немає! — гнівно процідив Нот, і його очі за маскою повністю засліпила оскаженіла лють. — І навіть якби вони існували... Я нізащо не став би допомагати тобі!

Нот стиснув кулаки так, що затріщали рукавиці, різким, божевільним рухом вихопив меч із піхов і з криком накинувся на Кая. Гнів повністю відключив тверезий розрахунок. Нот атакував, не думаючи про захист — просто сліпо, з усієї сили обрушуючи клинок на ворога.

Кай Верн майже не рухався. Він лише трохи нахилив голову вбік, потім повільно зробив пів оберту корпусом і м'яко відступив на крок назад. Всі скажені випади Нота із розсікаючим свистом летіли в порожнечу.

Коли Нот відкрився після чергового розмаху, Кай легко, майже ліниво вдарив його відкритою долонею в груди.

Від цього короткого поштовху Нот відлетів на два метри й важко гепнувся на бруківку. Та не минуло й секунди, як він, не зважаючи на біль, знову зірвався на ноги й кинувся в атаку.

— Виродок!.. — прошипів Нот крізь зчеплені зуби.

Цього разу його удари стали швидшими, точнішими й небезпечнішими. Клинок описував сяючі дуги в повітрі. Кай дивився на це зі зневажливою нудьгою — це видовище починало його дратувати.

«Що ти хочеш довести? Коли ти вже збагнеш, що в тебе немає жодного шансу?» — байдуже думав Кай.

Але в цей момент лезо меча Нота із диким свистом пролетіло в міліметрі від обличчя S-рангового авантюриста. Нот без паузи розвернув корпус для наступного, нищівного розворотного удару — і в повітрі розлігся дзенькіт сталі.

Кай вже тримав у руці оголений меч.

Не чекаючи закінчення атаки Нота, Кай із блискавичною, невловимою для ока швидкістю вдарив хлопця рукояткою свого меча прямо в груди.

Удар був такої сили, що Нот снарядом відлетів назад і врізався у кам'яну стіну провулка. Гучний, тріскучий звук луною рознісся довкола — за спиною Нота кам'яна кладка вкрилася павутиною тріщин і глибокою вм'ятиною. Нот безпорадно сповз по стіні на землю, важко дихаючи та намагаючись не втратити свідомість.

Нот важко відкашляв кров, що запеклася на губах. Спираючись на тремтячі лікті, він з останніх сил намагався підвестися. Невдача. Тіло відмовлялося слухатися, руки дрижали від дикого болю, а в грудях відчувалася така порожнеча, ніби там утворилося пробите дно.

Даріон, притиснувшись до стіни, лише мовчки й ошелешено спостерігав за цим жахіттям.

Нот зробив ще один судомний ривок і хитко спирався на коліна. Кай Верн, глянувши на це жалюгідне видовище через плече, лише зневажливо відвернувся й зробив крок геть.

— Куди це ти... зібрався? — ледве вихопилося з-під маски Нота. — Ми ще... не закінчили!..

Кай роздратовано видихнув і знову повернув голову. Але цього разу його погляд заціпенив. Те, що він побачив, було геть неочікуваним.

Нот стояв на ногах. Похилений, увесь у синцях, але він стояв. Повітря навколо нього почало викривлятися й тріщати. Дрібні блакитні іскри танцювали на його одежі, зливаючись у справжню, дику магію блискавки.

КРАК!

Пролунав виразний тріскіт. Лівий край його білої маски не витримав тиску й відпав, розсипавшись на дрібні уламки. Нот відчув на оголеній щоці легкий прохолодний вітер, але навіть не звернув на це уваги. Його погляд був прикутий лише до ворога.

За зламаним фарфором відкрилося людське око, а під ним — у вирізі маски — друге око спалахнуло сліпучим, кристалічно-синім іскристим сяйвом. Джерело магії всередині нього розкрилося вибухом чистої енергії!

За мить — блискавичний ривок!

Нот зірвався з місця з такою швидкістю, що довкола здійнялася густа завіса пилу та вибухнув сніп синіх іскор.

Коли пил повільно осів... Нот уже стояв прямо перед Каєм. Його меч із диким гуркотом упирався в схрещені клинки S-рангового авантюриста. Під ногами Кая міцна кам'яна бруківка вкрилася павутиною глибоких тріщин, а земля просіла на кілька сантиметрів від сили удару. Рукави темного плаща Кая були розсічені тонкими, рівними смугами.

Уперше за весь цей час... Кай Верн був змушений захищатися.

Нот дивився йому просто у вічі своїм сяючим синім поглядом. Очі Кая у відповідь спалахнули зловісним, темним пурпуром.

— Ну гаразд, — тихо, промовив Кай.

Клинки з дзвоном рознялися — і обидва знову кинулися один на одного.

Удари сипалися з такою божевільною швидкістю, що Даріон не встигав помічати нічого. Для його очей це був не бій двох людей, а хаотичний, смертоносний танець тіні та блискавки.

Минуло лише десять секунд. Але для Нота вони здалися нескінченною вічністю.

Саме стільки — рівно десять секунд — Нот зміг вистояти проти Кая, коли той узявся за справу серйозно.

Один короткий, невловимий рух тіньового клинка — і таємнича блакитна сила Нота зникла так само раптово й безжально, як і з'явилася. Нот знову відлетів убік. Його маска тепер уся була в глибоких порізах і тріщинах, але все ще дивом трималася на обличчі.

Він впав на закривавлену землю з глухим, важким звуком. Кров із глибоких порізів на тілі бризнула струменями, фарбуючи пил. Нот лежав нерухомо, не в змозі зробити навіть найменшого поруху.

Кай Верн повільно опустив клинки й поглянув на розпластаного хлопця.

«Цікаво...» — промайнула коротка думка в його голові.

— Спробуй вижити, — зверхньо промовив Кай і за мить розчинився в повітрі, мов безшумна тінь.

Даріон, важко дихаючи, підбіг і впав на коліна біля Нота.

— Ти... ти що взагалі накоїв, дурню?! — перелякано вигукнув він, оглядаючи жахливі рани.

Нот хотів сказати бодай слово, пояснити, вичавити з себе хоч звук... але не міг. Він лежав нерухомо. Хотів підвести руку — вона була наче зварена з свинцю. Хотів стиснути пальці — вони не слухалися.

У його згасаючій свідомості розпачливо пробігали останні думки: «Я програв... Я дійсно слабкий... і нічого не можу змінити...»

На його єдиному відкритому від маски оці спалахнула й повільно котилася гаряча сльоза, змішуючись з брудом та кров'ю на щоці.

«Я справді повірив... що можу бодай щось змінити. Помилявся...»

Тінь цілковитої темряви накрила його розум, і Нот знепритомнів.

Даріон залишився стояти над його закривавленим тілом серед тиші провулка, розгублений, зляканий і абсолютно не знаючи, що робити далі.

Він розгублено метушився біля знепритомнівшого Нота, дивлячись, як червона пляма на його одязі стає все більшою.

— Що мені робити, бісовий ти дурню?! — панічно белькотів він. — Якщо я просто понесу тебе, ти ж дорогою стічеш кров'ю! І як на зло — жодної душі навколо...

У цей момент із-за рогу завулка тихо вийшла постать у темній накидці. Глибокий капюшон майже повністю приховував її обличчя. Не вагаючись ні секунди, дівчина стрімко підбігла й опустилася на коліна поруч із Нотом.

— Стій! Що це ти надумала?! — прогримів Даріон, різко вихоплюючи меч і наставляючи лезо прямо на незнайомку.

— Я допоможу йому, — спокійно, але неймовірно впевнено відповіла дівчина, навіть не глянувши на оголену сталь.

Вона простягла долоні до жахливих, глибоких ран Нота й заплющила очі. За мить із її пальців вирвалося м'яке, пульсуюче зелене сяйво, огорнувши розрізи та закривавлене тіло хлопця.

Даріон аж рота роззявив від здивування, а його меч повільно опустився донизу.

— Це ж... цілительська магія, — з полегшенням і подивом прошепотів він.

Магічне світло пульсувало кілька хвилин. На очах у Даріона кровотеча зупинилася, а краї жахливих ран почали повільно затягуватися, перетворюючись на рівні шрами. Коли загроза для життя Нота минула, дівчина випросталася й скинула залишки магії з долонь.

— Достав його до Гільдії. Негайно, — суворо наказала вона.

Не чекаючи відповіді, дівчина різко розвернулася й поспішила геть, знову зникаючи за поворотом вулиці.

— Зачекай! Хто ти?! Чому ти допомогла?! — вигукнув їй навздогін Даріон, зробивши крок уперед.

Та відповіді не було. Незнайомка зникла так само таємничо й безшумно, як і з'явилася.

Даріон важко зітхнув, закинув меч у піхви й обережно підняв непритомного Нота, зваливши його собі на плечі.

— Оце ти мені тепер винен будеш... — прохрипів Даріон від ваги, переставляючи ноги в бік контори. — І тільки спробуй мені вмерти, вискочко!

Зібравши останні сили, він потягнув пораненого товариша до філії, аби звідти якнайшвидше переправити його до головної будівлі Гільдії авантюристів для повноцінного лікування та відновлення.