Розділ 9. Команда. Не так і погано

Минув день. Нот намагався не привертати уваги до себе. Він ходив тихо, мовчки, але тепер його очі горіли інакше. У них з'явився холодний вогонь рішучості.

«Більше ніхто не скаже мені — ти не можеш нічого зробити. Я стану сильнішим. Поступово, але стану. І буду боротися проти правил та цієї системи. Можливо, я не правий і мене чекає провал. Але я буду тим, хто спробує.» — думав він, стискаючи кулаки.

Зранку Нот вирушив до дошки оголошень, щоб взяти наступне завдання. Центральний зал кипів авантюристами: хтось сперечався, хтось пив, інші обирали контракти.

Біля дошки крутилися ще кілька авантюристів. Один хлопець роздратовано кинув:

— Не завдання, а лайно! — і пішов геть.

Нот мовчки оглянув записи. Завдання й справді були дрібні, платили мало. Але він не відвернувся. Його погляд зупинився на завданні D‑рангу: «Знайти пропавшого собаку.»

Це було зовсім поруч. І він вирішив не відмовлятися. Будь‑яке завдання, будь‑які гроші зараз були на вагу золота. Він зняв контракт, згорнув і поклав у кишеню.

Нот вирушив до місця виконання. Його кроки були впевнені, навіть якщо завдання здавалося дріб'язковим. Для нього це був ще один крок уперед.

Тим часом у гільдії

Селена шукала його повсюди — у центральному залі, серед натовпу, але не знайшла. Врешті підійшла до Кіри.

— Ти не бачила Нота часом? — запитала вона.

— Бачила. Він зранку приходив і взяв завдання, — відповіла Кіра.

Селена важко видихнула.

— Не хвилюйся, завдання не складне, — вона глянула у записи. — Здається, це пошук собаки.

— Добре. Дякую, Кіро. Коли повернеться, скажи йому, що я шукала його, — додала Селена.

— Звісно, — тепло відповіла Кіра.

Нот йшов вузькими вуличками Глоріана, тримаючи контракт у кишені. Завдання було простим, але він сприймав його серйозно.

Будинок господаря знайшовся швидко. Старий чоловік зустрів його біля дверей, обличчя було сповнене тривоги.

— Він зник учора ввечері. Маленький, чорний, з білою плямою на лапі. Звати Барні, — пояснив він.

Нот кивнув і рушив далі.

Він обійшов кілька вулиць, розпитав торговців. Дехто бачив собаку, що біг у бік садів за містом.

Нот пішов туди. Земля ще була мокра після нічного дощу, сліди лап чітко виднілися на ґрунті. Він ішов уважно, ніби це було справжнє завдання, а не дрібниця.

За кілька хвилин почув гавкіт. Барні сидів під деревом, трохи наляканий, але неушкоджений.

— Ну що, друже, — тихо сказав Нот, простягаючи руку.

Собака спершу насторожено глянув, але потім підійшов і дозволив взяти себе на руки.

Нот повернувся до господаря. Той не стримав сліз радості, обіймаючи свого пса.

— Дякую тобі, хлопче. Ти навіть не уявляєш, що це для мене значить.

Нот лише кивнув. Для нього це було дрібне завдання, але він відчув щось важливе: навіть маленькі справи можуть мати значення.

За кілька годин Нот вже повернувся до гільдії. Його кроки були тихими, але очі світилися новим холодним вогнем.

У скрипторії його зустріла Кіра. Вона тепло посміхнулася, забрала контракт і поставила кілька магічних печатей. Світло від них розлилося по сувою, немов підтверджуючи виконання.

— До речі, Селена шукала тебе, — сказала вона, піднявши очі.

Нот на мить замовк, його голос прозвучав глухо, але твердо:

— Я не хочу заважати їм або відволікати. Але зробіть послугу для мене. Скажіть, що я просто виконую завдання. І не треба хвилюватися.

Кіра подивилася на нього уважно, ніби хотіла щось сказати, але стрималася. Нот розвернувся й пішов до дошки оголошень.

Центральний зал був уже менш шумним, авантюристи розійшлися по своїх справах. Дошку оновили — кілька нових завдань світилися свіжими печатями.

Нот уважно переглядав документи, його очі ковзали рядками.

«Треба підняти ранг. Лише тоді я зможу брати складніші завдання. Саме там я стану сильнішим.»

Серед завдань його увагу привернуло: «Захисти торговця в дорозі.» Завдання було непогане й доступне для його рівня. Але внизу він прочитав напис: «Лише в команді.»

— Чорт... — тихо прошепотів він, стискаючи контракт. — І що робити? Команди я не маю.

Він повернувся до скрипторію, кроки були швидкі й різкі.

— Можна спитати? Я хотів би взяти це завдання. Але тут написано — тільки в команді. Чи можна виконувати його самому? — голос Нота був напружений, у ньому відчувалася нетерплячість.

Кіра подивилася на нього суворо, її очі стали холодними.

— Я можу зробити виняток залежно від рангу. Але твій випадок — точно ні.

Нот стиснув кулаки.

— Але в мене немає команди... — його голос зірвався, у ньому звучав відчай.

Кіра трохи пом'якшилася, її тон став теплішим, майже співчутливим:

— Тобі не обов'язково вступати в команду чи клан. Ти можеш створити тимчасову. Знайди тих, з ким хочеш виконувати це завдання. І після виконання всі члени команди отримають винагороду порівну.

Нот мовчки кивнув. Він розвернувся й повернувся до центральної зали.

Нот оглядав авантюристів навколо. Їхні голоси зливалися в шум, але жоден не виглядав надійним. У пам'яті звучали слова Каспіана: «Не довіряй кожному. Обирай тих, хто справді вартий.» Нот не хотів ризикувати.

І раптом помітив знайомі обличчя. Хлопець Даріон — той, що міг підсилювати меч магією. І дівчина‑ельфійка Елатріель, маг повітря, яку він бачив на оцінці.

Нот вирішив спробувати. Він підійшов до ельфійки, намагаючись виглядати впевнено, хоча голос його трохи зраджував.

— Привіт. Можливо, пам'ятаєш — ми разом проходили оцінку.

Елатріель уважно глянула на нього, її очі світилися холодним світлом.

— Так. Ти той хлопчина у масці. Ти показав себе непогано, — відповіла вона, і в її голосі відчувалася стримана повага.

Нот кивнув, намагаючись приховати хвилювання.

— В тебе також сильна магія. Я бачив раніше подібну, але не настільки потужну.

Дівчина всміхнулася краєм губ, її погляд став теплішим.

Нот зібрався з думками й промовив:

— Загалом... Я хочу запропонувати тобі об'єднатися в команду для виконання завдання. Ти не будеш проти?

Елатріель дивилася уважно, її погляд ніби пронизував його.

— А яке завдання? — запитала вона.

Нот дістав контракт і простягнув їй. Ельфійка розгорнула сувій, очі швидко пробігли рядки.

— Захист торговця. Тільки в команді... Тепер усе зрозуміло, — сказала вона, злегка кивнувши.

Нот стояв, переминаючись з ноги на ногу, відчуваючи, як серце б'ється швидше.

— Гаразд, я не проти. Нагорода доволі непогана, — відповіла Елатріель, її голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася готовність.

— Чудово! — зрадів Нот, його очі блиснули. — Не будеш проти, якщо я поговорю ще з одним?

Ельфійка знизала плечима.

— Твоє завдання — тобі й обирати.

Наступним кроком Нот підійшов до Даріона.

— Привіт, — сказав він, намагаючись говорити спокійно.

Даріон одразу скривився, його очі блиснули неприязню.

— Це ти. Вискочка, — невдоволено промовив він, майже зі зневагою.

Нот заціпенів, не розуміючи.

— Що? Чому вискочка?

Даріон відкинув голову назад, голос його був сухим і байдужим:

— Це ж ти там показував, який ти сильний. Але насправді — ні.

Нот стиснув кулаки, але відповів рівно:

— Взагалі-то показати себе було завданням на оцінюванні. І я не хотів бути вискочкою, якщо так і дійсно виглядало.

— Байдуже, — відмахнувся Даріон, навіть не дивлячись йому в очі.

Нот зробив крок ближче, голос його став твердішим:

— Слухай. Я хочу запропонувати тобі вступити до моєї команди для виконання завдання.

Даріон глянув на нього прискіпливо, майже з насмішкою:

— Жартуєш чи що?

Нот глибоко вдихнув, стримуючи емоції.

— Гаразд, я зрозумів. Я тобі не подобаюся. Але давай спробуємо спочатку. Я покажу, що я нормальний хлопець, а не якийсь там вискочка. Твої вміння підсилювача можуть знадобитися. І з нами буде ельфійка Елатріель. Якщо ти, звісно, її пам'ятаєш.

Даріон ще кілька хвилин відмахувався, його обличчя залишалося холодним. Але поступово цікавість узяла гору.

— А що за завдання? — запитав він, голос став менш різким.

— Захистити торговця. Оплата для всіх однакова, — відповів Нот, констатуючи факти.

Даріон замовк, вагаючись. Потім нарешті кивнув.

— Ну гаразд. Згоден.

— Тоді зранку вирушимо, — відповів Нот, відчуваючи полегшення.

Він підійшов до Елатріель і коротко сказав, що завтра зранку вони вирушають. Та лише кивнула, її очі світилися спокоєм.

Нот повернувся до своєї кімнати, щоб відпочити й набратися сил. Його серце билося швидко, але тепер він знав: вперше він має команду.

Ранок наступного дня. Усі троє зібралися біля входу гільдії. Повітря було свіже, але в очах кожного світилася напруга.

— Всі готові? Тоді можна вирушати, — сказав Нот, намагаючись звучати впевнено.

Елатріель зітхнула й склала руки на грудях.

— Зачекай. Спершу треба зареєструватися як команда. Можливо навіть назву придумати. Такі правила. Тож спочатку — в скрипторій.

Даріон скривився, його голос був насмішкуватим:

— Що ти за лідер, якщо навіть цього не знаєш?

Нот різко повернувся до нього, очі блиснули холодом.

— Щось я сумніваюсь, що ти знав. То ж краще помовч.

Даріон стиснув кулаки, його обличчя налилося гнівом.

— Хочеш, щоб я з тобою пішов — прояви більше поваги. Я все знав, — відповів він майже гордо.

— Заслужи спочатку, — кинув Нот, його голос був різкий, наче удар.

— Хлопці, ви наче діти малі! — втрутилася Елатріель, її голос пролунав як грім. — Припиніть негайно, бо я не піду.

Обидва опустили голови, відчуваючи сором.

Вони підійшли до скрипторію. Усередині було тихо, лише шелест пергаментів і запах чорнила.

— Я хочу підтвердити свою команду, — сказав Нот, намагаючись говорити твердо.

Кіра підняла очі від сувоїв і поглянула на нього та інших. Її усмішка була теплою.

— Дуже добре. Назву маєте?

Нот розгублено знизав плечима.

— А назву обов'язково? Ми команда тимчасова.

— Ні, не обов'язково, — відповіла Кіра, її голос був м'яким. — Дай мені контракт на завдання.

Нот передав сувій. Кіра провела рукою над ним, і на пергаменті з'явилися дивні печатки, що світилися м'яким світлом. В нижньому куті проступили їхні імена та символ — знак, що вони тепер команда.

— Це все? — запитав Нот, уважно дивлячись на печатки.

— Так. Можете йти. І будьте обережні, — відповіла Кіра, її голос звучав майже материнською турботою.

Вони вирушили до міста вже як команда. Даріон і Нот час від часу косилися один на одного, їхні погляди були гострими, але все ж вони трималися разом — як команда, хай і з напругою.

Спершу шлях пролягав через ліс. Дерева здіймалися високо, їхні крони були густими й незвичайними, а стовбури вкривали старі зарубки й мох. Час від часу траплялися люди — подорожні, торговці, мисливці. Всі віталися, виглядали привітно.

На узбіччі вони натрапили на торговця, чий віз застряг — колесо зламалося.

— Допоможемо, — коротко сказав Нот.

Він і Даріон підняли віз, доки чоловік міняв колесо. Той подякував щиро, і вони рушили далі.

З‑поміж дерев почали виринати обриси міста. Кам'яні стіни здіймалися високо й масивно, на них сяяли герби королівства. Біля воріт вирувала юрба — торговці, селяни, авантюристи.

Вони пройшли крізь натовп, серед торгових точок і житлових кварталів, доки не дісталися адреси замовника.

Нот постукав у двері.

Відчинив чоловік. Його руки тремтіли, очі були повні страху. Побачивши Нота в масці, він хутко зачинив двері.

Даріон розсміявся.

— Ну от, твоя маска й справді лякає людей.

Нот відповів спокійно, але твердо:

— Ми авантюристи. Виконуємо ваше завдання.

Двері знову відчинилися. Чоловік виглядав розгублено, голос його тремтів:

— То ви... ви не будете мене вбивати?

— Ні, — відповів Нот рівно. — Ми тут, аби захистити вас і ваш товар, як сказано у завданні. — Він простягнув контракт.

Чоловік нервово взяв сувій, очі пробігли рядки.

— Так... так. Все вірно. І товар теж треба зберегти. І судячи з печатки, ви дійсно з гільдії, — вже спокійніше сказав він.

— Мене звати Мерканус. І мене хочуть вбити, — додав він тремтячим голосом.

Елатріель нахилила голову, її голос був уважним і холодним:

— Хто вас хоче вбити? І чому?

Мерканус важко зітхнув.

— Я доволі відомий торговець. І товар у мене незвичайний. От і втрапив у халепу...

— Це ж який такий незвичайний? — з підозрою запитав Даріон, примруживши очі.

Мерканус нервово стиснув руки.

— Взагалі-то я маю тримати це в таємниці, — відповів він, голос його тремтів.

Нот зробив крок уперед, його голос став твердішим:

— Можливо. Але я хотів би знати, що саме ми захищаємо. І чому його хочуть вкрасти.

— Не шантажуйте мене! — зірвався Мерканус, очі його блиснули страхом. — Ваша справа — захистити мене та мій товар! І ніяких питань!

Елатріель спокійно підняла руку, її голос був холодний і рівний:

— Він правий. Просто виконуємо завдання — і все.

Мерканус різко відвернувся.

— Заждіть надворі. Я підготую речі й сам вийду, — наказав він.

Команда вийшла на двір. Атмосфера була напруженою.

Даріон скривився й кинув на Елатріель прискіпливо:

— Ти зануда. Чому ти така вся правильна?

Елатріель глянула на нього з холодною усмішкою.

— А тобі треба краще вивчити правила авантюриста.

— Теж мені... Правила, — буркнув Даріон, відвертаючись.

Нот дивився на двері, його голос був задумливим:

— Щось тут не сходиться.

— Що саме? Товар? Чи дивакуватий торговець? — кинув Даріон, намагаючись приховати цікавість.

— Завдання для С‑рангу. А тут замах на життя, і товар невідомий, але дуже важливий, — відповів Нот, його очі блиснули недовірою.

Елатріель тихо додала:

— А ти не думав, чому в контракті вказано лише командою?

— Думав. Та все ж підозріло, — відповів Нот, стискаючи кулаки.

— Та що тут думати. Швидко все виконаємо, заберемо гроші й назад, — відрізав Даріон, його голос був різкий.

У цей момент двері відчинилися. Мерканус вийшов надвір із кількома важкими ящиками.

— Ну чого стоїте? Беріть. Треба дійти до воза, — наказав він.

Нот і Даріон гнівно видихнули майже одночасно, але мовчки взяли ящики, аби не навантажувати Елатріель. Вага була значною — руки тремтіли, доки вони дійшли до воза.

Візник уже чекав біля воза. Нот і Даріон склали важкі ящики позаду, самі всадилися поруч, відчуваючи втому в руках. Коні нетерпляче били копитами, і нарешті віз рушив дорогою.

— А куди ми прямуємо? — запитав Нот, дивлячись на Меркануса.

Той нервово здригнувся.

— Я ж казав — ніяких питань! — його голос був різкий, майже зляканий.

Нот нахилився вперед, очі його блиснули холодом.

— Так щодо твого товару — ніяких. Але дорогу спитати я можу, — відповів він упевнено.

Мерканус зітхнув, наче змирившись:

— Ми прямуємо в Елдорас.

— Елдорас? — перепитав Даріон, вперше почувши назву.

Елатріель глянула на нього з легким докором:

— Це місто ельфів. Ти хоча б щось знаєш?

Даріон скривився, відвернувшись.

— А ще його називають містом мудрості й магії, правильно? — втрутився Нот.

Елатріель кивнула, її голос наповнився цікавістю:

— Так. Воно дуже старе. Його будували ще цивілізації до нас. Саме тому там залишилося багато таємниць, і багато хто прагне розгадати секрети цього міста.

— А ти там була? — запитав Нот.

— Ні. Ніколи, — коротко відповіла Елатріель, її очі на мить потемніли від невідомої туги.

— Ви могли б зосередитись, — різко втрутився Мерканус, його голос знову тремтів.

Команда замовкла. Вони сиділи мовчки, уважно оглядаючи дорогу.

Більша частина шляху минала спокійно й навіть нудно. Та Мерканус трусився від кожного шереху, раз по раз вимагав перевірити узбіччя. Кілька разів вони робили зупинку, щоб розім'яти ноги й перевести подих.

Попереду дорога звивалася вздовж прірви. Ліворуч відкривалася безодня, падіння в яку можна було й не пережити. Візник їхав повільніше, але обережно, коні нервово пирхали, відчуваючи небезпеку.

Візник раптово смикнув повід, коні різко зупинилися й заіржали, б'ючи копитами по камінню.

— Ти що робиш! — гнівно кинув Мерканус, очі його налилися страхом.

— Попереду дорога заблокована, — відповів візник, показуючи вперед.

Дорога була завалена камінням. Мерканус почав тремтіти, його руки судомно стискали одяг. Із-за дерев праворуч раптово засвистіли стріли — вони полетіли прямо у віз.

Мерканус з криком пригнувся глибше всередину, ховаючись за ящиками. А Нот, Даріон та Елатріель вже вискочили назовні, готові прийняти бій. Коні нервово били копитами, іржали, а візник марно намагався їх заспокоїти.

— Треба забиратися звідси! — різко сказав Нот, меч у його руках блиснув у світлі сонця.

Елатріель зробила крок уперед, її голос був холодний і рішучий:

— Я візьму це на себе. Розчищу дорогу, але мені потрібен час. Прикрийте мене!

Нот і Даріон кивнули. Елатріель підняла руки, і повітря навколо завихрилося. Каміння на дорозі почало здригатися й відсуватися вбік під натиском її магії.

Та нападники не збиралися чекати. Вони вже бігли до неї, намагаючись зірвати заклинання.

Даріон рішуче виступив уперед, загородивши їм шлях. Його голос був насмішкуватим, але очі палали:

— А зі мною побитися ніхто не хоче?

Він направив магію до меча, і той спалахнув вогнем. Полум'я відбивалося в очах розбійників.

— Хто буде першим? — кинув він з викликом.

Тим часом лучники продовжували обстрілювати віз. Нот рухався швидко, відбиваючи більшість стріл мечем, прикриваючи Меркануса. Його рухи були точними й холодними.

І саме тоді до нього вийшли кілька розбійників. Їхні леза блиснули, коли вони дістали ножі, і вони рушили вперед, готові до ближнього бою.

Даріон стояв перед нападниками, його меч палав вогнем, полум'я відбивалося в очах ворогів.

Даріон стояв перед нападниками, його меч палав вогнем, полум'я відбивалося в очах ворогів. Він усміхнувся насмішкувато:

— Хто буде першим?

Розбійники кинулися вперед. Перший замахнувся ножем, але Даріон відбив удар і різко провів мечем по його грудях. Полум'я розсікло тіло, і ворог упав із криком.

Другий намагався обійти збоку, та Даріон зробив крок назад, ухилився й ударив знизу вгору. Лезо, охоплене вогнем, розсікло його руку й плече. Вогонь спалахнув, і розбійник відступив, падаючи на землю.

— Слабкі, — кинув Даріон холодно.

Третій ворог кинувся з криком, але Даріон зустрів його прямим ударом. Полум'яний меч увійшов у живіт, і ворог захлинувся криком, падаючи на землю.

Останній розбійник вагався, його руки тремтіли. Даріон зробив крок уперед, очі його палали.

— Ну що, ти ще стоїш?

Ворог кинувся навмання, але Даріон легко ухилився й ударив по шиї. Полум'я спалахнуло востаннє, і розбійник упав беззвучно.

Даріон стояв серед тіл, його меч ще горів, але він спокійно провів рукою по лезу, і полум'я згасло. Він глянув на інших, усміхнувшись з викликом:

— Ось так підсилювач б'ється.

Стріли сипалися на віз, свист розрізав повітря. Нот стояв попереду, меч у його руках блищав, відбиваючи удари. Кожен рух був точним — він відбивав стріли, що летіли прямо в Меркануса, прикриваючи його тілом.

Двоє розбійників кинулися на нього з ножами. Нот ухилився від першого удару, різко відбив другий і контратакував. Лезо його меча розсікло руку нападника, той закричав і відступив. Другий намагався пробити захист, але Нот ударив у живіт, і ворог упав на землю.

— Вбити торговця! — крикнув один із лучників, натягуючи тятиву.

Нот рвонув уперед, підставив меч під стрілу — вона відскочила убік, не торкнувшись Меркануса.

Ще двоє розбійників вискочили з-за воза, націлившись прямо на торговця. Нот кинувся назустріч. Його меч блиснув — перший нападник упав із розсіченим плечем. Другий спробував обійти збоку, але Нот розвернувся й ударив по шиї. Кров бризнула, ворог захлинувся й упав.

Мерканус, тремтячи, притиснувся до ящиків, очі його були повні жаху.

— Вони хочуть мене... вони справді хочуть мене вбити... — прошепотів він.

Нот не відповів. Його погляд був холодним, він рухався швидко й безжально. Ще одна стріла летіла прямо в торговця — Нот відбив її мечем, навіть не озирнувшись.

Останній розбійник кинувся на нього з криком, ножі блиснули в руках. Нот ухилився, зробив різкий ривок і вдарив мечем по грудях. Ворог упав, захлинаючись кров'ю.

Нот стояв серед тіл, його руки були в крові, але він не відчував жалю. Він лише глянув на Меркануса й холодно промовив:

— Ти живий. І так буде, поки я тут.

Елатріель стояла посеред дороги, її руки підняті вгору. Повітря навколо завихрилося, здіймаючи пил і листя. Каміння, що перегороджувало шлях, почало здригатися й повільно відсуватися вбік.

Нападники кинулися до неї, намагаючись зірвати заклинання. Їхні крики змішувалися з шумом вітру.

— Не завадите мені! — голос Елатріель пролунав, наче грім.

Вона різко змахнула руками, і потужний порив вітру відкинув двох розбійників назад. Вони вдарилися об землю, захлинаючись від несподіваного удару.

Третій намагався прорватися ближче, але Елатріель сконцентрувала силу. Повітря згустилося навколо нього, наче невидимі руки, й підняло вгору. Він закричав, але за мить був жбурнутий убік, прямо в каміння.

Кам'яний завал поступово розлітався в сторони, відкриваючи шлях. Елатріель стояла непохитно, її очі світилися рішучістю.

— Шлях вільний! — вигукнула вона, завершуючи заклинання.

Останній нападник кинувся на неї з ножем, але Елатріель лише підняла руку. Порив вітру збив його з ніг, і він покотився по землі, втративши зброю.

Вона важко видихнула, але усміхнулася краєм губ.

— Я ж казала, прикрийте мене. Тепер можемо йти.

— Взагалі-то якби не я, їх було б більше. Тож я прикривав, — кинув Даріон, витираючи кров із меча.

Візник різко пришпорив коней. Віз рвонув уперед так швидко, що кілька ящиків випали з кузова й покотилися до краю прірви.

— Ні!!! — закричав Мерканус, намагаючись спинити їх.

Ящики вже були майже біля краю. Нот, Даріон та Елатріель кинулися вперед, аби не дати їм впасти. Віз із Мерканусом поступово зникав у полі зору.

Елатріель підняла руки, почала творити заклинання, щоб схопити ящики повітрям. Але земля раптово здригнулася, і потужний удар збив її магію. Каміння розлетілося, й ящики з тріском полетіли вниз у прірву.

— От халепа... — буркнув Даріон, стискаючи зуби.

— Що це було взагалі? — додав він, озираючись.

Нот різко обернувся. Елатріель теж. Даріон нарешті глянув уперед.

Перед ними стояла група розбійників. У центрі — ватажок, масивний і більший за інших, його постать випромінювала силу. Поруч із ним двоє, що відрізнялися від решти — їхні рухи були впевненими, очі холодними. Вони виглядали небезпечнішими, ніж та маса, з якою вони вже билися.

Першими у бій кинулися звичайні розбійники. Елатріель хотіла створити заклинання, але ватажок підняв руку. Земля здригнулася, і її магія розсипалася. Саме він збив ящики — маг землі. Кожна спроба Елатріель була зірвана: він блокував її ударами ґрунту, виривав землю з-під ніг, змушуючи втрачати рівновагу.

— Треба розібратися з ним, — кинув Нот до Даріона, його голос був холодним і рішучим.

Даріон кивнув, очі його палали.

Вони пробивалися крізь натовп звичайних розбійників, мечі й магія розсікали повітря. Але шлях перегородили ті двоє сильніших. Їхні удари були важкими, рухи швидкими. Це вже не проста маса — це справжні воїни, готові зупинити їх будь-якою ціною.

Елатріель нахмурилась. Її очі спалахнули рішучістю. Вона закрутилася, розставивши руки, і щойно ватажок хотів збити її землею — підскочила й піднялася в повітря. Тепер він не міг дістати її так легко.

Ватажок гнівно заревів, його голос луною прокотився по лісу. Він почав жбурляти каміння, вириваючи його з землі. Елатріель ухилялася, її рухи були легкими й швидкими, а з висоти вона допомагала хлопцям — пориви вітру збивали стріли, відкидали нападників убік.

Тим часом Даріон та Нот зустріли спротив двох сильніших розбійників. Вони рухалися швидко, їхні удари були точними й небезпечними.

Даріон намагався поспівати за рухами свого опонента, але марно — той був занадто швидкий. Більшість ударів Даріон робив у повітря, злість наростала.

— Вертлявий покидьок... — прошипів він, стискаючи зуби.

Нот навпаки встигав за рухами свого суперника. Його клинок сходився з чужим у важких ударах, іскри сипалися, звук металу луною розходився навколо. Нот уважно шукав слабке місце, момент для вирішального удару. Але суперник був обережним, не залишав жодної прогалини.

Даріон почав гніватися. Його очі палали, він розпалив вогонь на мечі сильніше. Полум'я обвило його тіло, він різко обвів меч навколо себе й виставив угору. Полум'я спалахнуло так яскраво, що його суперник на мить зажмурив очі.

Даріон не вагався. Він рвонув уперед і наніс смертельний удар — швидкий, точний. Лезо, охоплене вогнем, увійшло в груди ворога. Той захлинувся криком і впав.

Нот продовжував бій із другим. Його рухи були холодними й точними. Клинки сходилися знову й знову, але нарешті Нот знайшов момент. Він різко змінив ритм, ударив знизу вгору — і меч розсік груди ворога. Той упав, не встигнувши навіть крикнути.

Ватажок стояв, наче сама гора. Його тіло вкривалося каменем, він жбурляв брили, прикриваючись ними, наче щитом. Мечі Даріона й Нота ковзали по камені, не залишаючи й подряпини.

— Чорт... він наче броньований, — гнівно прошипів Даріон, відбиваючи черговий удар.

Ватажок створював із землі кам'яні списи, які виростали з ґрунту й летіли на них. Нот відбивав їх мечем, іскри сипалися, Даріон ухилявся, але кожен рух давався важко.

Елатріель з висоти намагалася перемогти його магією повітря. Вона створювала ударні хвилі, пориви вітру збивали каміння, але ватажок стояв непохитно. Його тіло було занадто важким — повітря не могло підняти його.

— Він не падає... — прошепотіла вона, стискаючи зуби.

Раптом ватажок ударив кулаком у землю. Кам'яні ланцюги вирвалися з ґрунту й закували Даріона. Він смикався, але марно — ланцюги тримали міцно.

— Прокляття! Випустіть мене! — гнівно закричав він, намагаючись вирватися.

Нот і Елатріель кинулися на допомогу, намагаючись розбити кайдани.

Ватажок заревів і почав накопичувати силу. Його тіло вкривалося каменем, він перетворювався на величезну кам'яну кулю. Земля здригалася, коли він почав котитися на них із шаленою швидкістю.

— Швидше! Він уже йде! — панікував Даріон, очі його палали страхом.

Нот і Елатріель з останніх сил розбивали ланцюги. Камінь тріщав, і нарешті Даріон вирвався. Але куля вже була майже на них.

У цей момент Нот різко штовхнув Елатріель і Даріона вбік.

— Відійдіть! — його голос був холодним і рішучим.

Кам'яна куля врізалася в нього з неймовірною силою. Нот зник під її вагою, і разом із ватажком вони полетіли вниз у прірву.

Елатріель закричала, простягнувши руки, але було пізно. Даріон стояв, важко дихаючи, його очі були широко розкриті.

Внизу луною прокотився гуркіт падіння.

— Він... пожертвував собою... — прошепотіла Елатріель, її голос тремтів.

Даріон мовчав, стискаючи меч так сильно, що кістки тріщали.

Нот отямився від власного важкого, сиплячого дихання. Кожен вдих відгукувався у грудях гострим лезом, а тіло пронизував пекельний біль — такий глухий і нищівний, що він не міг навіть поворухнути пальцем. У голові паморочилося, перед очима все плило та двоїлося. Смарагдово-каламутна пляма поступово набула обрисів: Нот лежав на трощі з грубого дерева. Впав прямісінько на ящики з товаром Меркануса.

«Живий...» — ця думка пробилася крізь туман непритомності дивним полегшенням.

Але свідомість знову почала вислизати. Засинаючи, Нот встиг помітити, як з-під його тіла, крізь щілини розтрощеного дерева, пробивається ледь помітне світло — бліде, магічне й відчутно холодне, мов подих криги.

Тим часом на самому краю прірви стояли Елатріель та Даріон. Вони вдивлялися в непроглядну пітьму ущелини, але землі не було видно — лише густий туман та гуркіт вітру десь далеко внизу.

— Шкода, звісно, — байдуже знизав плечима Даріон, відступаючи на крок від сипкого краю. — Але що поробиш. Буває.

— Ми маємо спуститися за ним, — твердо мовила Елатріель, не зводячи очей із темряви.

— А-ха-ха! — Даріон щиро розсміявся, закинувши голову.

Елатріель повільно повернулася до нього й насупилася. Її погляд був настільки холодним і рішучим, що сміх Даріона моментально втих. Він закляк, зрозумівши, що вона не жартує.

— Ти це серйозно? — перепитав він, збавивши тон. — Хочеш стрибнути в цю прірву слідом за ним і теж головою? Ні, дівчино, давай якось без мене.

— Ні, дурню, — роздратовано відрізала Елатріель. — Я можу безпечно опустити нас обох за допомогою своєї магії. Хоча... — вона критично оглянула його з ніг до голови, — мені самій було б значно простіше.

— Чудово! — вигукнув Даріон, легко плеснувши в долоні. — Тоді щасливого польоту. А я наздоганятиму торговця, поки він не накивав п'ятами. Зустрінемося в місті!

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і легкою трусцею побіг дорогою, що вела до міських брам.

Елатріель стиснула посох сильніше. Дерево під її пальцями відгукнулося легким трепетом, а кристалічний набалдашник замиготів м'яким, лазуровим сяйвом. Вона стиха прошепотіла слова заклинання. У повітрі розлився тонкий дзвін, і раптовий затишний порив вітру, мов невидима подушка, підхопив її тіло. Елатріель плавно відірвалася від краю і стала повільно занурюватися у темряву прірви.

Тіні поступово розступалися. Трохи згодом на дні ущелини вона розгледіла нерухому постать Нота, що лежав серед уламків.

Щойно її ступні торкнулися сирої землі, Елатріель квапливо підбігла до нього. Вона швидко оглянула хлопця з голови до ніг, а потім обережно зняла з його обличчя маску. Приклала пальці до шиї, нахилилася до губ. Дихання було рівним, а пульс — спокійним і ритмічним.

Елатріель завмерла від здивування. Він був цілком живий. Більше того — виглядав майже неушкодженим! Жодних відкритих ран, зламаних кісток чи навіть важких синців. І це після падіння з такої приголомшливої висоти, та ще й після нищівного удару величезним валуном, яким у нього поцілив ватажок розбійників! Це здавалося неможливим. Напруга трохи відпустила її, і на серці стало спокійніше, проте в голові роїлися десятки запитань.

Її погляд ковзнув далі й зачепився за тріски та розтрощені дошки від ящиків із товаром Меркануса. «Що ж за артефакти він перевозив у цих скринях?..» — промайнуло в її голові.

Розуміючи, що піднятися нагору вночі неможливо, Елатріель вирішила діяти. Вона згорнула кілька речей і дбайливо підмостила під голову Нота, як подушку. Після цього облаштувала невеликий табір і розпалила вогнище, адже сонце вже майже сховалося за скелястими гребенями, вивільняючи нічний холод.

Язики полум'я тихо потріскували, відганяючи темряву. Елатріель сиділа біля вогню, переводячи погляд із танцюючих іскор на обличчя Нота, сподіваючись, що той ось-ось отямиться. Десь у глибині темної ущелини лунали тривожні звуки: шелест сухого листя, нічні шерехи та далеке тужливе виття вовків. При кожному дивному звуці вона лише міцніше стискала свій посох.

Проте цей день був занадто виснажливим. Тепло вогню та утома нарешті взяли гору — повіки Елатріель важчали, і вона, сама того не помітивши, поринула у тривожний сон.

Нот отямився різким ривком. Він сидів, важко й уривчасто дихаючи, ніби щойно вирвався з лап липкого нічного кошмару. Серце калатало десь у горлі. Перше, що впало йому в очі через серпанок ранішнього туману, — Елатріель, яка згорнувшись лежала неподалік біля згаслого вогнища, з якого ще цівкою цвів тонкий сизий димок.

Дихання Нота поступово вирівнювалося. Він обережно підвівся і почав гарячково оглядати себе: провів долонями по ребрах, обмацав плечі, ноги. Жодного синця, жодної подряпини.

— Нічого не розумію... — прошепотів він сам до себе, роздивляючись власні руки.

Він же виразно, кожною клітиною тіла пам'ятав цей нищівний біль — зрадливу порожнечу під ногами, каміння, що летіло слідом, і жахливий удар валуна, який поцілив у нього перед самим падінням. Біль був реальним. Але зараз... нічого. Він почувався абсолютно здоровим, ніби щойно прокинувся після міцного сну у власному ліжку.

Нот перевів погляд на Елатріель. «Можливо, це вона врятувала мене?» — промайнула здогадка.

Він підійшов ближче й обережно торкнувся її плеча. Елатріель здригнулася й розплющила очі, злякано сягнувши рукою до посоха, але, впізнавши Нота, одразу заспокоїлася і полегшено видихнула.

— Як ти сюди потрапила? — запитав Нот, простягаючи їй руку, щоб допомогти піднятися.

— Спустилася, — посміхнулася вона, стираючи залишки сну з обличчя. — Я ж маг повітря, забув?

— Так, точно... вибач, не подумав, — Нот ніяково всміхнувся у відповідь.

— Краще скажи, що з тобою? — Елатріель уважно оглянула його. — Як ти почуваєшся?

— Я гадав, ти мені розкажеш, — відповів він із неприхованою розгубленістю.

— Коли я тебе знайшла, ти вже був як нова монета, — хитнула головою дівчина. — Тож це точно не моїх рук справа. До того ж я зовсім не володію магією зцілення.

— Та все ж... дякую, що не покинула мене там, нагорі, — щиро мовив Нот.

— Ми ж команда, — відповіла Елатріель із теплою, легкою усмішкою.

Нот теж посміхнувся — ці слова відгукнулися в ньому приємним теплом.

— А Даріон? — згадавши про їхнього прагматичного супутника, запитав він.

— Він відмовився стрибати за тобою, — з удаваним жалем пошуткувала Елатріель, а потім уже серйозніше додала: — Побіг навпростець до міста, щоб торговець залишився живим і при грошах.

— Тоді й нам час вирушати, — сказав Нот, підтягуючи ремінь спорядження.

— Ти впевнений, що з тобою все в порядку? — Елатріель усе ще з легким неспокоєм подивилася йому в очі.

— Повір мені, краще, ніж було. І нам неодмінно треба розпитати Меркануса, що саме було в тих ящиках. Схоже, якась із тих речей врятувала мені життя.

Вони швидко зібрали нехитрі речі та ще раз ретельно оглянули місце падіння. Серед трісок та уламків ящиків не лишилося жодного цілого артефакту — лише дерев'яний пил та друзки. Слідів ватажка розбійників поблизу теж не виявилося, але Нот внутрішньо відчував: той потвора точно живий і вони ще зустрінуться.

Залишивши похмуру прірву позаду, вони рушили дорогою до славетного міста магії — Елдораса, де на них уже мав чекати Даріон.

За кілька годин Нот та Елатріель нарешті дісталися величних воріт Елдораса. Дорога минула спокійно: звичні дрімучі ліси залишилися позаду, поступшися місцем безкрайнім степам і відкритим полям, над якими гуляв вільний вітер. Та всі ці красиві краєвиди минали повз Нота — у його голові крутилася лише одна думка: відповіді, які він прагнув витягнути з Меркануса.

Саме місто Елдорас вражало з першого погляду. Воно виглядало геть інакше, ніж усе, що їм доводилося бачити раніше. Одразу відчувалося, що його закладали стародавні цивілізації: масивні кам'яні брили стін закарбували на собі віки, а в архітектурі чудернацько перепліталися витончені ельфійські вежі та грубі, надійні людські фортеці. На високих брамах та фризах будинків гордо майоріли герби: власна символіка Елдораса поруч із гербами двох королівств — людей та ельфів.

Нот завчасно надягнув маску, але навіть вона не могла приховати його щирого здивування. Елатріель поруч із ним також захоплено розглядалася довкола, тамуючи подих — легендарне місто магії, про яке вона стільки чула, тепер простягалося просто перед нею.

— І де ж нам шукати в цьому мурашнику нашого компаньйона? Та й цього вічно наляканого Меркануса? — промовив Нот, оглядаючи гамірні вулиці.

— Пропоную спершу зайти до місцевої корчми, — відповіла Елатріель, зібравшись з думками. — У таких місцях новини розлітаються швидше, ніж чутки.

Нот ствердно кивнув, і вони рушили вглиб міста. Кілька разів їм довелося питати дорогу в перехожих, поки ті не вказали на потрібний завулок.

Корчму було видно здалеку. Колоритний заклад, якщо мовити м'яко: зсередини лунав багатоголосий шум і регіт, а на масивних дубових дверях та шибках висіли свіжі сліди від нещодавньої бійки.

Вони штовхнули важкі двері й зайшли всередину. Вхідний поріг зустрів їх важким замісом із густого диму, смаженого м'яса та міцного елю, що одразу вдарив у ніс. Протиснувшись крізь натовп, вони підійшли до масивної стійки.

— Вітаю, — впевнено мовив Нот і з легким дзенькотом виклав на засмальцьоване дерево кілька срібних монет. — Нам, будь ласка, два келихи вашого фірмового елю.

— Я пити не буду, — стиха, ледь чутно прошепотіла Елатріель, скривившись від тутешнього запаху.

Нот лише байдуже знизав плечима.

Корчмар — огрядний чоловік із потертим фартухом — вправно протер два скляні кухлі, доверху наповнив їх пінистим напоєм і спритним рухом згріб монети.

Нот трохи нахилився вперед, збавивши голос:

— Ще нас цікавить одна інформація.

Корчмар теж дзеркально нахилився до нього, звузивши хистрі очі: — Яка саме?

— Торговець. Постійно переляканий, ніби за ним чорти женуться. Або кремезний хлопець із мечем — з тих, хто вміє привертати до себе небажану увагу, — Нот ненав'язливо поклав на стіл ще пару монет.

Корчмар на мить замислився, загарбав монети в кишеню і почухав підборіддя:

— Так... Був тут один такий, дуже схожий під твій опис. Щодо торговця — біг би й не помітив. Але того хлопця можете пошукати десь тут поруч, у найближчих завулках або сусідах.

— Дякую, — відповів Нот.

Він трохи підняв маску й зробив чималий ковток пінистого напою.

— Ходімо, зараз не час розслаблятися, — суворо кинула на нього Елатріель, сіпаючи за рукав.

— Та йду я, йду! Дай хоч кілька ковтків зробити, шкода ж лишати, я за це заплатив, — пробурчав Нот.

— Тоді пригости кого-небудь, аби серце не крали твої монети, — з легким роздратуванням відрізала дівчина.

Нот зітхнув, взяв обидва кухлі й обережно поставив їх на стіл поруч із якимось здорованем, який уже безпробудно хропів, упершись лобом у дерев'яну стільницю.

Залишивши шумний заклад позаду, вони вийшли на свіже повітря й заглибилися в довколишні вулички, уважно розглядаючи будинки довкола в пошуках знайомого силуету.

Шукати довго не довелося. За першим же поворотом вулиці Нот і Елатріель почули знайомий виразний голос Даріона, який із кимось палко сперечався. Пройшовши трохи далі, вони побачили його: той стояв спиною до них біля дверей одного з непримітних будиночків і активно жестикулював.

Вони підійшли майже безшумно.

— Ну, привіт, друже, — стиха мовив Нот біля самого його вуха.

Даріон аж підскочив на місці й хутко розвернувся, інстинктивно сягнувши рукою до руків'я меча. Але, розгледівши маску та постать Елатріель, він закляк. Його очі розширилися від подиву.

— Ти... ти живий?! — ледве вимовив він, ковтаючи повітря, а потім силувано видавив: — Я... я дуже радий!

— Еге ж, я бачу, — з прозорою іронією відповів Нот, склавши руки на грудях. — Де Мерканус?

— У будинку, — миттєво змінив тон Даріон, а його обличчя стало холодним і роздратованим. — Цей божевільний відмовляється платити. Тож будь ласкавий, зайди й поговори з ним. І нехай він виплатить усе до останнього мідяка за нашу чесно виконану роботу.

— Звісно, — коротко відрізав Нот.

Він штовхнув двері й ступив у напівтемряву будинку. Елатріель рушила слідом, тримаючись напоготові.

Всередині панував хаос: розкидані речі, половина пакунків так і лишилася нерозібраною. Посеред цієї суматохи метався Мерканус. Побачивши гостей, торговець закляк і одразу насипав купу запитань:

— Це ви?! А де мій втрачений товар? Ви знайшли його? Він у вас?!

— По-перше, ми живі. Радий, що тебе це так щиро цікавить, — спокійно, але з виразним металом у голосі перебив його Нот.

— По-друге, ти сам зараз дихаєш лише завдяки нашим старанням. Тож свою частину угоди ми виконали.

— Лише частину! Якщо вже на те пішло! — заверещав Мерканус, намагаючись додати собі впевненості, хоча в його голосі чітко відчувалося тремтіння. — Яке мені діло до вас?! Ви звичайні найманці, таких як ви — греблю гати!

— Тобто... ти ніколи не чув, що буває з тими, хто вирішує «пожаліти» грошей для авантюристів? — холодно прошепотів Нот, зробивши повільний крок уперед і трохи нахилившись до торговця.

Мерканус важко ковтнув слину. У його очах спалахнув справжній жах. Він надто добре знав моторошні розповіді про те, як закінчували скупі замовники, коли найманці вирішували повернути борги силою.

— Гаразд... гаразд! — гарячково замахав руками торговець, відступаючи до столу. — Я заплачу! Але за втрачений товар відрахую частку, тож усе чесно!

Він гарячковими, тремтячими пальцями розв'язав шкіряний мішок і почав дзвінко відраховувати монети на дерев'яну стільницю.

— Тримайте! — вигукнув він, підсунувши купу грошей.

— Дякую, — відповів Нот. Він спокійно згріб монети й одразу відрахував належну частку Елатріель.

Потім його погляд знову повільно зсунувся на Меркануса. Атмосфера в кімнаті миттєво згустіла.

— А тепер скажи мені: що було в тих ящиках? — твердо й карбуючи кожне слово, запитав Нот.

— Знову ти зі своїми питаннями?! — майже в гніві й розпачі викрикнув Мерканус, задкуючи до стіни. — Я тобі вже заплатив! Забирайтесь геть!

— Та заспокойся ти. Ніхто тебе й пальцем не зачепить, — стримано мовив Нот, зробивши крок назад і піднявши долоні.

Мерканус важко видихнув, опустив плечі й повільно відійшов від стіни. На тремтячих ногах він підійшов до столу й важко опустився на стілець, витираючи піт з чола.

— Ті ящики, що впали в прірву... Що там було? — знову запитав Нот, опершись руками на стільницю.

— Та чому тебе це взагалі так цікавить?! — огризнувся торговець, усе ще поглядаючи на нього спідлоба.

— Те, що там було, врятувало мені життя! — голос Нота прогримів наче грім серед ясного неба, струсонувши напівпорожню кімнату.

Мерканус здригнувся й обхопив голову руками, міцно стиснувши скроні.

— А щоб тобі!.. — вирвалося в нього з досадою.

— Що? — здивовано перепитав Нот, звузивши очі. — Я ж бачу, що ти щось зрозумів. Розповідай. Негайно.

Торговець кілька секунд мовчав, роздумуючи, а потім випростався й виставив уперед вказівний палець:

— Отже так. По-перше... поверни гроші.

— Це ще з якого дива? — хмикнув Нот.

— А з того! Фактично ти привласнив мій товар собі, а він коштує в рази більше, ніж увесь той аванс, що я тобі щойно виплатив! — гарячково заговорив Мерканус, повертаючи собі ділову хватку.

Нот на мить замислився, а потім дістав із мішечка свою частку й дзвінко кинув її на стіл перед торговцем.

— Я віддам свою частку, — мовив Нот. Потім повернувся до Елатріель і Даріона й додав: — Вони нічого з тих ящиків не брали, тож їхні гроші залишаться при них.

Мерканус шумливо зітхнув, але випередив будь-які заперечення і спритним рухом одразу сгріб монети назад до свого мішечка.

— Там були магічні кристали, — нарешті зізнався він, знизивши голос майже до шепоту. — Дуже рідкісні й бісівсько дорогі. Вони зберігали в собі магію. Не якусь конкретну стихію чи закляття, а саму її первинну, чисту основу.

— Тобто... щось схоже на концентрований резервуар магічної сили? — уточнила Елатріель, подавшись вперед із щирим зацікавленням.

— Саме так! — кивув головою Мерканус.

Нот ошелешено подивився на власні долоні:

— Але в мене зроду не було жодного запасу цієї магічної сили... Та що там запасу — у мене взагалі немає жодної схильності до магії!

— Я тобі не вчений і не експерт із чарівництва, — розвів руками торговець. — Мої питання — це гроші й товар. Я сказав усе, що було в тих скринях.

У кімнаті запанувала коротка тиша. Елатріель підійшла ближче до Нота й тихо, але впевнено мовила:

— Нот... Гадаю, тобі насправді неймовірно пощастило. Тому що саме зараз ми перебуваємо в найдавнішому місті цього світу. У місті магії. І відповіді на те, що з тобою сталося, ми точно знайдемо тут.