Розділ 6. Золотий світанок.

Вечір опустився на місто, і гільдія поступово стихала. Каспіан повів Нота до таверни, що стояла трохи далі від головного корпусу. Саме тут більшість авантюристів проводили свій час після завдань.

Коли вони відчинили двері, їх одразу накрила хвиля тепла й шуму. Атмосфера була жива: хтось голосно обговорював виконане завдання, інші ділилися історіями, сміялися, а дехто просто пив, намагаючись забути про втому чи невдачі. Повітря було густе від запаху смаженого м'яса, вина й диму.

Власник — немолодий чоловік із сивиною на скронях — стояв за барною стійкою. Колись він сам був авантюристом, але залишив цю справу, хоча його ранг і досі викликав повагу. Поруч метушилася його дочка, допомагаючи подавати страви й напої.

— Ходімо, і впевненіше. Чого ти соромишся? — сказав Каспіан, усміхаючись.

Він почав пробиратися крізь натовп, між столами, де авантюристи сперечалися, сміялися й піднімали келихи. Нот йшов слідом, відчуваючи десятки поглядів на собі. Дехто кидав короткі оцінюючі погляди — новачок із маскою, тепер уже з ліцензією.

Барна стійка була освітлена теплим світлом ламп. Власник неквапливо чистив келихи, а потім наливав випивку, його рухи були спокійні й точні, як у людини, що бачила вже надто багато.

— Привіт, Вінсенте. Як життя? — сказав Каспіан, підходячи до барної стійки.

— Привіт, Каспіане. Непогано. Люди завжди є, — відповів власник тепло, витираючи келих. Його голос був глибоким, але спокійним, наче він бачив і кращі, і гірші часи.

Каспіан кивнув у бік Нота.

— Знайомся, це мій учень. Новий авантюрист.

Нот трохи розгублено зробив крок уперед.

— Вітаю. Мене звати Нот. Радий познайомитись.

Вінсент уважно глянув на нього, його очі ніби оцінювали хлопця наскрізь.

— І я радий, Нот. Але мені здається, ти ще замалий для такого місця, — відповів він спокійно, але з легкою усмішкою.

Нот трохи зніяковів, відчуваючи, як кілька авантюристів за сусідніми столами кинули на нього короткі погляди.

— Чого ти починаєш? — втрутився Каспіан, усміхаючись. — Я йому все показую, знайомлю з людьми.

— Я не починаю, просто кажу як є, — відповів Вінсент рівно. Він поставив келих на стійку й додав: — У мене є один напій. Він без алкоголю. Хочеш скуштувати?

— Звісно, з радістю, — відповів Нот, трохи оживившись.

Вінсент почав змішувати напій. Його руки рухалися впевнено, він додавав інгредієнти так, ніби творив маленьке заклинання.

— До речі, я хочу тебе познайомити з кимось, — майже загадково сказав Каспіан, нахилившись ближче до Нота.

— З ким? — запитав той.

— Зараз побачиш, — відповів наставник, і в його голосі відчувалася інтрига.

Вінсент простягнув напій.

— Готово.

На вигляд він був схожий на густий сік. Нот зробив кілька ковтків. Присмак був незвичний: солодкий, але водночас кислуватий, із відтінком ягід, які він упізнав.

— Непогано. Мені подобається. Бадьорить, — відповів Нот.

Вінсент посміхнувся.

— А мені як завжди, — сказав Каспіан.

Вінсент кивнув і налив йому келих темного напою, що пахнув міцно й гіркувато.

Каспіан повів Нота крізь натовп до столу, де лунали сміх і гомін. За столом сиділа група, що виглядала згуртованою й впевненою.

— А ось і ми, — сказав Каспіан, усміхаючись. — Нот, хочу познайомити тебе зі своєю командою. «Золотий світанок».

Нот побачив дварфа у вишуканих обладунках, ельфійку з гострим поглядом, молоду дівчину й ще одного хлопця.

— Усім привіт, — ніяково промовив він.

— Чого ти соромишся? — гучно вигукнув дварф, його голос перекрив шум таверни.

— Не треба на нього тиснути. Давайте по черзі, — втрутився Каспіан.

Першим підійшов хлопець із темним плащем і спокійним голосом:

— Мене звати Рейвен. Я маг і відповідаю за підтримку команди на полі бою.

Далі ельфійка з луком за плечима, її рухи були легкі й точні:

— Мене звати Селена. Я лучниця та слідопит.

Потім дварф, що вже тримав келих у руці:

— А мене звати Брунор. Я воїн, маю роль танка. Відтягую всіх противників на себе, — сказав він, посміхаючись і відпиваючи з келиха.

Останньою була дівчина з м'яким голосом:

— Мене звати Ліліан.

— І вона також маг підтримки, — додав Каспіан, і Нот помітив, що це було сказано не просто так.

— А мене звати Нот. Я новачок. Тож не маю особливих здібностей чи ролі, — сказав він, намагаючись звучати впевнено.

— Ми були на арені під час оцінки й усе бачили, — відповіли вони по черзі.

— Тож як для новачка ти доволі сильний, — сказав Брунор.

— А ще швидкий, — додала Селена, її очі блиснули цікавістю.

Каспіан підняв келих.

— Ну, всі познайомилися. Тепер давайте вже розслабимося. Я пригощаю сьогодні!

Команда підтримала його радісними вигуками — ніхто не хотів зайвий раз платити. Вінсент і його дочка носили напої, келихи дзвеніли, сміх лунав крізь гамір.

Нот випив два келихи особливого напою Вінсента й уважно слухав історії, які розповідала команда «Золотого світанку». Їхні слова звучали як легенди — про битви, небезпечні завдання й пригоди, що чекали попереду.

Час минав швидко. Келихи дзвеніли, сміх лунав крізь гамір, і навіть шум таверни здавався частиною їхньої розмови.

— Ну, розповідайте, як все пройшло? — з нетерпінням запитав Каспіан, нахилившись ближче до столу.

Брунор відкашлявся, поставив келих і суворо глянув на Селену:

— Ну, по-перше... Селена — поганенький капітан.

Ельфійка зніяковіла, її очі опустилися вниз, пальці нервово ковзнули по луці. Атмосфера на мить змінилася — сміх стих, а в повітрі зависла напруга.

— Ви взагалі-то мали б підтримати її, — сказав Каспіан, його голос став серйознішим.

— А ми й підтримали, — втрутилася Ліліан, м'яко, але твердо. — Та все ж вона не готова до такої відповідальності.

— Що саме трапилось? — запитав Каспіан, уважно дивлячись на команду.

— Вона розгублюється, коли все йде не за планом, і не може зібратися, — відповів Рейвен рівним голосом.

— А це може коштувати життя, — додав Брунор, його слова прозвучали важко й серйозно.

Каспіан важко видихнув.

— Вибач мене, Каспіане... я дійсно не готова до цього, — тихо сказала Селена, її голос тремтів.

— Я впевнений, що ти зможеш. Просто треба попрактикуватися, — відповів Каспіан, його тон був теплий і підтримуючий.

Нот, який уважно слухав, нарешті втрутився:

— Якщо не Селена капітан вашої групи, то хто?

Інші розсміялися, але недовго. Ліліан усміхнулася й вказала рукою на Каспіана:

— Ось він — капітан.

— Я мав здогадатись, — відповів Нот, всміхнувшись. — І чому ти не сказав?

— А що це так важливо? — відмахнувся Каспіан, але його очі блиснули веселістю.

— Як ти взагалі став капітаном? Ви ж усі А-рангу, — запитав Нот.

— Бо він найбільше базікало, — жартома відповів Брунор, і вся компанія вибухнула сміхом.

— Так, саме так, Брунор, — відповів Каспіан, теж сміючись.

Сміх знову повернувся за стіл. Команда виглядала як одна родина: вони могли пожартувати, посварити один одного, але завжди з теплом і підтримкою. Нот сидів поруч, слухав їхні історії й відчував, що вперше за довгий час він не був зайвим.

Келихи дзвеніли, сміх лунав, але коли Каспіан нахилився ближче й запитав:

— Так а що далі було? Яке там взагалі завдання було, я погано пам'ятаю...

Рейвен відповів рівним голосом:

— Захистити селище від огрів.

— Огри — сильні супротивники. І високі, — додав Брунор, дивлячись прямо на Нота, ніби хотів підкреслити вагу своїх слів.

— Спочатку ми прибули в селище, — сказала Селена. — Знайшли головного, показали пергамент із завданням і запитали всі подробиці.

— Потім ми відновили сили, поки Селена виходила на слід огрів, — додала Ліліан.

— За кілька годин ми вирушили далі. Слід обірвався біля гір, — сказала Селена, її голос став трохи суворішим.

Нот слухав захоплено, його очі світилися цікавістю.

— Щоб їх ті гори! — невдоволено буркнув Брунор. — Шлях через них був не простим, але ми подолали його швидко.

— І майже одразу нас зустріли кілька огрів, — додав він.

— Тут Селена добре відреагувала й почала давати вказівки, — сказала Ліліан.

— Я відволік їх на себе, — продовжив Брунор, — а Рейвен і Селена швидко з ними розібралися. Ліліан підсилила нас.

— Далі ми знайшли їхній табір, — сказав Брунор, нахилившись ближче. — І ось там їх було вже багатенько.

— Я послала свою сову розвідати усе, — додала Селена. — Табір був невеликий, але огрів приблизно п'ятнадцять. Я наказала Брунору зіграти роль приманки й виманити їх із табору.

— Та це була погана ідея, — насупився Брунор, грюкнувши кулаком по столу так, що келихи здригнулися.

— Все з самого початку пішло не за планом, і я розгубилася, — тихо сказала Селена, опустивши очі. — Довелося імпровізувати на ходу.

— Нічого. Головне, що всі цілі, — втрутився Каспіан, його голос був теплий, але серйозний.

— То що було далі? — запитав він.

Брунор важко видихнув.

— Ну, я відволік їх...

— Та він потрапив у пастку, — додав Рейвен, його голос був рівний, але в очах промайнув спогад про небезпеку.

Нот сидів, затамувавши подих. Йому здавалося, що він сам бачить перед собою тих огрів, гірський табір і команду, яка бореться за життя.

Брунор відкинувся на спинку стільця, його голос лунав гучно й гордо:

— Оскільки я вже лишався один на один проти тих потвор, довелося проявити своє єство дворфа.

— Яке саме? — запитав Нот, нахилившись ближче, очі світилися цікавістю.

— Видати бойовий клич та показати, що я не боюся! — майже гордійливо відповів Брунор, і кілька авантюристів за сусідніми столами навіть обернулися, почувши його гучний голос.

— Але... — втрутилася Селена, її тон був спокійний, але рішучий. — Завдяки Рейвену ми взагалі змогли дістатися до тебе. Він підняв шмат землі під нами й допоміг прорватися. Я зайняла вигідну позицію й прикрила тебе.

— Я також спинив кількох завдяки кам'яним пасткам, — додав Рейвен, його голос був рівний, але в очах світилася впевненість.

— А Ліліан весь час нас прикривала, поки ти махав там своїм молотом, — сказала Селена з легкою усмішкою.

Брунор насупився, але не втримався від гордості:

— Та все ж я опинився у важкій ситуації... і вбив більше!

— Звісно, якщо не зважати на тих, що я осліпила стрілами, — відповіла Селена, її голос звучав трохи насмішкувато.

— І до речі, Рейвен також вбив кількох, створюючи кам'яні списи та великі шматки каміння, що летіли на них, — додала Ліліан, її тон був м'який, але впевнений.

Брунор махнув рукою й засміявся:

— Та годі вам! Я жартую. Щоб я без вас робив?

Каспіан усміхнувся й підняв келих:

— Коротше, все пройшло добре.

— А ти сумнівався? — вигукнув Брунор. — Ми ж найкраща команда гільдії!

— Справді? — здивувався Нот, його голос був щирим.

— Ні, це не так, — відповів Каспіан, усміхаючись.

— Ті дві команди не рахуються, — відмахнувся Брунор, знизавши плечима.

— Ми займаємо третє місце серед сильніших команд гільдії, — пояснив Каспіан.

— А хто ж тоді попереду? — запитав Нот.

— Команди, в яких є S-рангові, — відповів Каспіан.

Нот кивнув, його очі світилися захопленням.

— Тоді зрозуміло. Брунор правий. Ви найсильніші.

Брунор розсміявся й підтримав:

— Добре, що ти так вважаєш!

Вже був майже ранок. Світло пробивалося крізь вікна таверни, і шум поступово стихав.

— Так, щось ми засиділися, — сказав Каспіан, потягнувшись.

— У гарній компанії час летить швидко, — відповів Брунор, усміхаючись.

— Для тебе будь-яка компанія добра, де є випивка, — насмішкувато кинув Рейвен, і за столом знову пролунав сміх.

— Все, досить. Усім іти відпочивати та привести себе до ладу, — наказав Каспіан, його голос став твердішим. Він глянув на Нота: — Тобі теж треба поспати. Потім поговоримо.

Нот кивнув і пішов до своєї кімнати. Але цей вечір приніс йому багато вражень — він уперше відчув себе частиною справжньої команди.

Коли він зник у коридорі, Селена нахилилася ближче до Каспіана.

— Розповідай, Каспіане. Що це за хлопчина? — запитала вона, її голос був теплий, але серйозний.

— Так. Ти про нього так дбаєш, — додала Ліліан, усміхаючись м'яко.

— Та не починайте, — відмахнувся Каспіан, але його очі видали, що він не хоче приховувати правду.

— Тобі від нас не приховати нічого. Тож розповідай, — додав Рейвен, його голос був рівний, але наполегливий.

Коли він зник у коридорі, Селена нахилилася ближче до Каспіана.

— Розповідай, Каспіане. Що це за хлопчина? — запитала вона, її голос був теплий, але серйозний.

— Так. Ти про нього так дбаєш, — додала Ліліан, усміхаючись м'яко.

— Та не починайте, — відмахнувся Каспіан, але його очі видали, що він не хоче приховувати правду.

— Тобі від нас не приховати нічого. Тож розповідай, — додав Рейвен, його голос був рівний, але наполегливий.

Каспіан важко видихнув.

— Ну гаразд. Хлопець... він доволі схожий на мене. І в нього так само шансів на виживання було замало. Тому я вирішив дати йому один шанс. І мушу визнати — він його не втрачає. Хлопець був зовсім не підготовлений. А зміг отримати С-ранг усього за два тижні.

Команда замовкла на мить, а потім усі підтримали його рішення кивками.

— До речі, у мене прохання, — сказав Каспіан, оглядаючи друзів. — Хто хоче піти з ним на його перше завдання?

Вони зам'ялися.

— Ми ж не няньки, — відверто сказав Брунор. — Ми воїни. Битися — ось це наша справа. А доглядати хлопця вже не дуже.

— А чому ти сам не хочеш? — запитав Рейвен.

Каспіан знизав плечима.

— Я ж капітан. І так залишив вас. Треба ще владнати деякі питання. Брант казав про охочих вступити до нашої команди. Тож я не можу.

Селена підняла очі й тихо сказала:

— Гаразд. Тоді я пригляну за ним.

Команда переглянулася від несподіванки.

— Справді? — здивовано сказав Каспіан, його голос звучав майже недовірливо.

Селена нахилилася вперед, її тон був м'який, але впевнений:

— Ліліан вам потрібна в команді. Ти капітан, сам сказав, що є питання, які треба вирішити. А ці два йолопи скоріше приб'ють хлопця, ніж допоможуть йому.

Каспіан посміхнувся, хоча в його очах промайнуло тепло й вдячність. Рейвен та Брунор насупилися, але промовчали.

— Тоді вирішено. І дякую, справді, — сказав Каспіан, його голос став твердішим, наче він поставив крапку.

Вони піднялися з-за столу. Каспіан пішов розплачуватися з Вінсентом за випивку, і його обличчя трохи затьмарилося від думки про спустошення гаманця. Тим часом решта команди розійшлася по своїх кімнатах, щоб відпочити після довгої ночі.

У таверні вже відчувалося наближення ранку: сміх стихав, лампи тьмяніли, а за вікнами світлішало. Але рішення було прийнято — Нот не залишиться сам.

Наступного дня Каспіан сидів у просторому кабінеті Бранта. Кам'яні стіни, полиці з сувоями та картами, масивний стіл із документами — усе виглядало серйозно й офіційно.

— Як твоя команда? Впоралася без тебе? — запитав Брант, його голос був рівний, але уважний.

— Так, усе нормально. Але краще не лишати їх поки що, — відповів Каспіан, трохи нахмурившись.

Брант схилився вперед.

— В мене є до тебе прохання. Є два авантюристи. Вони В-рангові, але сильні, майже А-ранг. Раніше були в команді «Нічних клинків».

Каспіан підняв брови.

— А що ти хочеш від мене?

— Ви одна з найсильніших команд. Я розумію, що ти сам обирав усіх членів, але вас замало. В інших командах до п'ятнадцяти-двадцяти осіб — їх можна назвати кланом. Вам допомога зайвою не буде.

Брант зробив паузу, а потім додав:

— Візьми їх із собою на завдання. Подивися на них. Можливо, вони тобі сподобаються. Хлопці не погані. І, можливо, зможуть навчитися у вас чогось та підняти свій ранг.

Каспіан важко видихнув, його пальці постукали по столу.

— Ну гаразд. Але тільки тому, що ти просиш.

Брант простягнув два аркуші паперу.

— Ось інформація щодо них.

Каспіан взяв документи, розгорнув і почав уважно читати.

— Отже... один із них — підсилювач, — сказав він трохи згодом.

— Так. Доволі корисний член команди, я вважаю, — відповів Брант.

— Інший хлопець теж воїн. Має гарну швидкість та витривалість. Не хочу образити Брунора, але в деяких моментах йому не вистачає... гнучкості, — додав Брант.

Каспіан злегка всміхнувся.

— Добре. Я поговорю з ними та візьму із собою.

Він піднявся, сховав документи й пішов, відчуваючи, що попереду чекає новий етап — і нові випробування для його команди.

Каспіан повернувся до центральної зали. Біля дошки оголошень він помітив Нота, який уважно вдивлявся в пергаменти, а поруч стояли його нові друзі — команда «Золотого світанку». Вони жваво підказували, що краще обрати.

— Обрав уже що-небудь? — запитав Каспіан, підходячи ближче.

— Ще обираю, — відповів Нот, не відводячи погляду від дошки.

— А ми даємо пораду, — додав Брунор, усміхаючись.

— Так, я бачу, — відповів Каспіан, трохи всміхнувшись.

Нот уважно розглядав завдання. Для його рангу їх було небагато, більшість пергаментів призначалися для сильніших авантюристів. Нарешті він простягнув руку й зірвав один аркуш.

— Візьму цей.

— Дай-но подивитись, що ти там взяв, — сказав Каспіан.

Нот передав йому пергамент. Каспіан швидко пробігся очима по рядках.

— «Знищити зграю вовків, що нападають на селище». Непоганий початок. Думаю, ти впораєшся.

Він віддав аркуш назад. Вони всі разом вийшли надвір.

— Каспіане... Я вдячний за все, що ти для мене зробив і продовжуєш робити, — сказав Нот, його голос тремтів від щирості. — Я досі не розумію, чому саме ти допомагаєш мені, але дякую.

Каспіан посміхнувся.

— Ну, можливо, я добрий хлопець.

Нот опустив очі.

— Але мені треба додому. Мати вже напевно шаленіє...

Каспіан поклав йому руку на плече.

— Щодо цього. Ти не питав, але я домовився, щоб їй доставили повідомлення, щойно ми прибули до гільдії. Вона вже знає, що ти зі мною, і що живий та здоровий. Можеш про це не думати.

Нот кивнув, його очі блиснули вдячністю.

— Цього разу будеш без мене, — почав Каспіан. — Але з тобою піде Селена.

— Я не проти, — відповів Нот.

Селена підійшла ближче, її погляд був серйозний, але теплий.

— Ви готові? — запитав Каспіан.

— Так, усі речі зібрані, — відповіла Селена.

— Готовий, — додав Нот, стискаючи пергамент у руці.

— Тоді щасти вам, — сказав Каспіан.

Вони попрощалися. Нот із Селеною вирушили дорогою, що вела до селища, де чекало його перше справжнє завдання авантюриста.

У цей момент до них підійшли двоє хлопців. Їхні кроки були впевненими, але в очах світилася легка напруга.

— Вітаю, Каспіане, — сказав один із них. — Мене звати Арон. Я підсилювач.

— А мене звати Флок. Воїн. Дуже хочу потрапити до вашої команди, — додав інший.

Каспіан кивнув.

— Привіт, хлопці. Брант усе вам розповів, мабуть. Я теж трохи ознайомився з вашими документами.

Він повернувся до своєї команди:

— Тож знайомтесь. Це Брунор — воїн-танк. Рейвен — маг землі, підтримка. І Ліліан — теж маг підтримки.

Команда переглянула новачків уважно. Брунор скривився, але простягнув руку. Рейвен кивнув стримано, його погляд був оцінюючим. Ліліан усміхнулася тепло, намагаючись розрядити напругу.

Вони познайомилися, обмінялися кількома словами й невеликими жартами. Атмосфера поступово стала легшою.

— Ну що ж, — сказав Каспіан. — Тепер ходімо обирати завдання.

Команда разом із новими хлопцями рушила до дошки оголошень, і в цей момент Нот відчув, що світ авантюристів стає ще ширшим — нові люди, нові ролі, нові історії.