Розділ 8. "Ти нічого не можеш зробити".

Три дні вони затрималися в лісах. Селена нарешті погодилася навчити Нота стріляти з лука й полювати, аби він міг вижити самостійно.

Нот узяв лук у руки, але виглядав жалюгідно й незграбно. Стріла постійно падала, він намагався знову й знову, але натяг був кривий, рухи непевні. Коли нарешті стріла злетіла, вона впала за два метри від нього.

Селена ледве стримувала сміх, але мовчала, лише спостерігала.

— Не зупиняйся. Повторюй, — сказала вона.

Нот не здавався. Його руки тремтіли, але він пробував знову й знову, розуміючи, що це необхідно.

Селена показала йому справжнє мистецтво. Вона піднялася на дерево, зайняла позицію серед крон. Її рухи були тихі, майже невидимі. Вона затамувала подих, прицілилася й випустила стрілу.

Олень, що мирно пасся неподалік, здригнувся від удару в шию, зробив кілька кроків і впав. Постріл був точний і майже непомітний.

— Полювання — це не лише здобич, — сказала вона, спускаючись. — Це баланс. Тварини мають цінність, і треба брати лише стільки, скільки потрібно.

Вона показала, як правильно знімати шкіру, як запастися м'ясом. Для Нота це виглядало жахливо, але він розумів: це уроки виживання, і вони необхідні.

Навчання тривало три дні. Нот навчився хоча б тримати лук правильно, його стріли вже не падали одразу, хоча ще були далекі від точності. Але він відчував прогрес.

Коли вони нарешті рушили далі, перед ними знову постали високі стіни Антарона. Ворота міста виднілися здалеку, і шум торговців долинав навіть крізь ліс.

Цього разу Антарон залишив інші враження. Йдучи вулицями, Нот усе частіше помічав королівських стражників. Їхня поведінка була нахабною: вони нехтували правилами й законами, розтрощували товари бідних торговців без жодної причини.

Декого з простих людей вони били просто посеред вулиці, і натовп лише мовчки відвертався.

Кожного разу Нот стискав кулаки, готовий втрутитися. Його серце палало гнівом, але Селена постійно стримувала його.

— Ти нічого не зможеш зробити, — повторювала вона холодно й твердо.

Але ці слова він чув усе життя. Вони звучали як прокляття для бідних і слабких. І тепер, у серці великого міста, він бачив, що навіть тут світ лишається таким самим несправедливим.

Дійшовши до порталу, вони зупинилися. Кам'яна арка світилася магічним сяйвом, руни мерехтіли, наче дихали.

Нот глянув назад — на місто, яке щойно показало йому свою справжню сутність. Його очі були сповнені гніву й рішучості.

Вони зробили крок вперед, залишаючи все побачене позаду.

Портал засвітився м'яким сяйвом, руни пульсували, немов дихали. Крок уперед — і світ Антарона розчинився, залишивши позаду шум і несправедливість.

Вони опинилися серед знайомих місцин. Нот відчував їх інакше: тепер у його голові була карта, і він знав кожну дорогу, кожне місто, навіть дрібні селища.

— То ми повернулись? — запитав він.

— Так. Портал працює лише у дві сторони: з тієї — Антарон, з цієї — Глоріан, — відповіла Селена.

Нот глянув навколо.

— Я навіть не знав, як називається це місто. Але тепер вже знаю. Надто шляхетна назва для такого зіпсованого міста.

Селена стиснула лук.

— Повертаємося до гільдії. Можливо, Каспіан та інші вже повернулися.

Нот кивнув, і вони рушили до гільдії.

Приміщення гільдії зустріло їх знайомим шумом: авантюристи сперечалися, хтось здавав завдання, хтось отримував нові. Атмосфера була жива, але водночас холодна — кожен думав лише про себе.

— Якщо хочеш, можеш піти до скрипторію й відзвітуватися про виконання завдання. Вони все запишуть у твоїй справі, — сказала Селена.

— А що, не всі так роблять? — перепитав Нот.

— Я ж казала. Багато хто тут лише через гроші. Гроші ти вже отримав. Тож зроби висновок самостійно, — відповіла вона.

— Якщо я здам завдання, то отримаю якийсь авторитет чи щось типу такого, чи не так? — запитав Нот.

— Звісно, — підтвердила Селена. — І можеш спитати про Каспіана заодно.

Нот кивнув і пішов до скрипторію.

Скрипторій був тихим, наповненим запахом старих сувоїв. На полицях височіли стоси документів, магічні печаті світилися м'яким світлом.

Кіра, молода дівчина з уважним поглядом, вовтузилася із сувоями та книгами. Її руки рухалися швидко й впевнено, ніби вона жила серед цих паперів усе життя.

— Вітаю, — сказав Нот.

Вона перевела погляд на нього й несподівано тепло усміхнулася.

— Привіт. Нот, так? Як завдання?

Нот трохи закляк, але простягнув документ.

— Ось. Все виконано. Селище в безпеці, а вовків більше немає.

Кіра уважно переглянула сувій, її пальці торкнулися магічних символів. Вона поставила кілька печатей, і документ засвітився, підтверджуючи виконання.

— Гарна робота як для першого завдання. Мої вітання, — сказала вона з теплою посмішкою.

— А Каспіан вже повернувся? — запитав Нот.

Обличчя Кіри змінилося миттєво: тепла усмішка зникла, поступившись суму.

— Каспіан та його команда зараз у медичному корпусі, — промовила вона тихо.

— Що? Як же так? — здивувався Нот, серце його стислося.

— Краще провідай їх сам. Тобі показати дорогу? — запитала Кіра.

— Зі мною Селена, вона напевне знає, — відповів він і поспішив до неї.

Селена чекала його у центральній залі, спостерігаючи за іншими авантюристами. Її погляд був холодний, але уважний.

— Селено. Нам треба до медичного корпусу. Каспіан та інші там, — сказав Нот.

Ельфійка зблідла, не вірячи своїм вухам.

— Ходімо за мною, — промовила вона й швидкими кроками рушила вперед. Нот йшов слідом.

Вони покинули центральний корпус гільдії. Стежка вела крізь ліс, і вже за кілька хвилин між деревами з'явилася масивна будівля. Вона нагадувала лазарет: на стінах були магічні символи лікування, а над входом — напис із зображенням жезла й крила.

Всередині панувала тиша, порушувана лише стогоном і кроками лікарів. Кілька авантюристів отримували допомогу від травм, інші проходили реабілітацію, їхні тіла були перев'язані, а обличчя бліді.

У дальньому кінці коридору за столом сиділо кілька жінок, перебираючи сувої та документи.

— Де знайти Каспіана? — нервово запитала Селена.

Одна з жінок підняла голову, оглянула ельфійку, потім знову опустила очі в сувої.

— Зараз подивимося, — сказала вона й почала швидко переглядати рядки.

— Третій поверх, кімната 312, — сухо промовила жінка.

— Дякую, — відповіла Селена й поспішила до сходів. Нот не відставав, відчуваючи, як тривога стискає його груди.

Дерев'яні двері кімнати відчинилися майже безшумно, але всередині панувала гнітюча, лиховісна тиша.

Кімната була невеликою й похмурою: три дерев'яні ліжка стояли вздовж стін, а поруч із ними — тумби, заставлені склянками з ліками, відварами та закривавленими бинтами. Повітря тут було важким — воно наскрізь просочилося гострим запахом сушених трав, припікань та свіжої крові.

На першому ліжку сидів Рейвен. Його торс і руки були повністю забинтовані, обличчя вражало смертельною блідістю, проте в темних очах усе ще жевріла запекла, непохитна сила. На сусідньому сумував Брунор — весь у порізах, із перев'язаною головою та грудьми. Але щойно гном побачив знайомі постаті на порозі, його обличчя розпливлося в широкій посмішці, й він рвучко підхопився.

— Чорна моя борода! — радісно вигукнув він, не зважаючи на власні рани. — Селено! І хлопче... Як тебе там, нагадай?

— Нот, — коротко й карбувально відповів той.

— Так точно, Ноте! Я дідько радий бачити вас живими! — загримів Брунор, і його щирий голос, попри явний біль, зазвучав бадьоро та живо.

Рейвен теж повільно підвівся з ліжка, аби стримано, але з повагою привітати гостей.

— Що... що з вами взагалі трапилося?! — голос Селени здригнувся, а в очах спалахнув щирий жах. Вона зробила коротку паузу, роздивляючись їхні каліцтва:

— Я ще ніколи в житті не бачила вас у такому... розбитому стані.

Брунор важко відкашлявся, і промінчики радості в його очах миттєво згасли, поступившись місцем суворому, темному гніву.

— Кай Верн трапився, — холодно й глухо промовив гном.

Селена вмить зблідла, наче з неї викачали всю кров. Її зіниці розширилися, а по тілу пробігло сильне тремтіння, що Нот наочно побачив, як дівчина почала тремтіти від одного лише цього імені.

— Кай... Верн? — перепитав Нот, шукаючи відповіді в їхніх обличчях. Для нього це ім'я поки нічого не означало.

— Авантюрист S-рангу, — карбуючи кожне слово, пояснив Рейвен.

Очі Нота широко розплющилися. У його пам'яті миттєво виринули суворі слова Каспіана, сказані під час їхньої першої розмови про Гільдію:

«Є ще S-ранг. Вони не просто сильні. Їхня сила вже давно переступила межі людського — вони скоріше абсолютні чудовиська. Якщо колись перетнешся з таким... тримайся від них якомога далі, якщо хочеш жити.»

— Нічого не розумію! — раптово зірвалася Селена, її голос зірвався на розпачливий крик. — Хіба Ліліан не повинна була вас усіх негайно зцілити?! Де вона?!

— Він забрав її, — крижаним тоном відповів Рейвен, міцно заплющивши очі. — Це була спланована, брудна пастка. Їм від самого початку потрібна була лише Ліліан та її магія.

Селена повільно перевела затуманений сльозами погляд на третє, найвіддаленіше ліжко.

Там лежав Каспіан. Він був непритомний, і його стан виглядав куди гіршим, ніж у Рейвена чи Брунора. Його обличчя було білішим за маску Нота, дихання лунало важко й уривчасто, а всі груди та руки були вкриті глибокими, страшними рваними ранами. На очах дівчини блиснули й котилися щоками гарячі сльози.

— Каспіан протримався найдовше з нас усіх... — тихо, з невимовним жалем додав Рейвен. — Якби ви тільки бачили його... Він бився як справжній S-ранг. Віддав усе, аби врятувати нас.

Нот мовчав. Його пальці до болю стиснулися в кулаки, а нігті впилися в долоні. Він дивився на ледве живого наставника — людину, яка врятувала його від шибениці, подарувала нове ім'я, купила меч і дала шанс на нове життя.

Всередині хлопця спалахнуло й запекло люте, неконтрольоване полум'я. Нот гостро відчув: дитячі забавки скінчилися. Це більше не просто завдання Гільдії чи виплачування боргу. Це була його особиста війна.

— Розкажіть. Розкажіть усе, як це сталося, — тихо, але з залізною, небезпечною інтонацією промовив Нот, не зводячи очей від Каспіана.

Рейвен важко кивнув, спирався на узголів'я ліжка й почав свою розповідь:

— Щойно ми з вами попрощалися біля брами, підійшли ті двоє хлопців, про яких раніше згадував Каспіан. Ми почали знайомитися, трохи поспілкувалися. На перший погляд вони здалися цілком нормальними, надійними людьми...

— А потім ми пішли до дошки обрати завдання, — підхопив Брунор. — Каспіан спочатку хотів взяти щось зовсім просте, але зрештою ми зупинилися на дослідженні прадавніх руїн і пошуку можливих артефактів.

— Дорога туди була не близькою, — продовжив Рейвен. — Але нам пощастило: ми домовилися з місцевим візником, щоб той підкинув нас на своєму возі. Ще й абсолютно безкоштовно.

— Та дорога завжди була бісова небезпечною для торговців! — втрутився гном, потираючи забинтовані ребра. — Там постійно вешталися розбійники. І здогадайся, Ноте, що трапилося далі?

— Напали розбійники, — відповів Нот, навіть не замислюючись.

— У саме яблучко, — підтвердив Рейвен. — Ми почали вискакувати з воза, готуючись до бою... І тут Брунор знову вирішив влаштувати свою фірмову виставу.

— Тобі що, важко запам'ятати?! — обурено вигукнув гном, підвищуючи голос.

— Проявляти... єство дворфа? — трохи невпевнено пригадав Нот.

Брунор аж плеснув у долоні від щирого захоплення:

— Навіть хлопчина запам'ятав! А він чув про це лише один-єдиний раз! — вигукнув він, переможно косячи поглядом на Рейвена.

— Байдуже, — іронічно відмахнувся той. — Головне, що коли Брунор вискочив і почав дико ревіти, розбійники просто затрусилися від жаху. У нього був вигляд справжнього божевільного маніяка — вони, мабуть, вирішили, що він їх зараз живцем з'їсть.

— Хе-хе-хе... — розплився в посмішці Брунор, хоч цей сміх і віддався гострим болем у його грудях.

— Одне слово, ми навіть зброю не замастили, — підсумував Рейвен. — Спокійно сіли назад у віз і продовжили шлях.

Його обличчя знову стало похмурим, а голос набрав темних ноток.

— Та коли ми врешті дісталися місця, виявилося, що руїни зовсім не «загадкові», а звичайнісінькі кам'яні вали. І жодного артефакту там, звісно, не було.

— А потім із тіней цих руїн з'явився Кай Верн... разом із усім своїм кланом, — глухо додав Брунор, і в лазареті знову запанувала тяжка тиша. — Ми всі миттєво насторожилися. Але Каспіан до останнього хотів усе владнати мирно. Його голос лунав спокійно, він намагався знайти шлях без кровопролиття. Та це було марно. Все було вирішено заздалегідь.

— Ці двоє виродків, які пішли з нами як союзники... — Брунор до болю стиснув кулаки. — Вони раптово схопили Ліліан і силою потягли її до людей Кая! Ми навіть не встигли їй допомогти — у той же момент на нас вихором кинулася вся їхня зграя.

— Сам Кай спочатку навіть не втручався, — тихо сказав Рейвен. — Він просто стояв осторонь і спостерігав. Його очі палали холодним, зверхнім вогнем. А потім... він якимось чином просто зник разом із Ліліан. Вона випарувалася в одну мить.

— Ми билися відчайдушно, — з гордістю й гіркотою мовив Брунор.

— Утрьох проти двох десятків вишколених головорізів! І, хай йому дідько, ми майже всіх їх там поклали!

— Але потім Каю, мабуть, набридло спостерігати за цим «видовищем», і він особисто вступив у бій, — додав Рейвен.

— Його рухи були нелюдсько швидкими, а удари — нищівними. Лише Каспіан дивом встигав реагувати на його випади.

— Мене цей виродок вибив першим, — похмуро визнав Рейвен, опустивши очі. — Навіть моя магічна кам'яна броня не врятувала... Він пробив її наскрізь одним-єдиним ударом.

Нот мовчки слухав, відчуваючи, як всередині все закипає. Картина зради та нерівного бою вимальовувалася перед очима надто чітко.

— Потім він узявся за мене, — суворо підхопив Брунор, важко переводячи подих. — Я тримав удари до останнього. Мені навіть здалося, що цей паскудник посміхнувся, коли відчув мій натиск... Але він, дідько б його взяв, володіє магією. Довго проти цього я не вистояв.

— А ось Каспіан бився з ним майже на рівних, — тихо промовив Рейвен, і в його голосі прозвучала глибока повага. — Кай, напевно, зовсім не очікував такого запеклого спротиву від авантюриста A-рангу. Та все ж... різниця в силі була надто великою. Коли Каю набридло гратися, він просто перестав стримуватися й почав битися на повну.

Рейвен зробив коротку паузу, вдивляючись у темряву за вікном.

— Каспіан протримався двадцять секунд проти S-рангу у його повній силі. І це... це був справжній подвиг.

— А потім цей виродок просто кинув нас помирати в тих руїнах, — додав Брунор. — Щойно ми з Рейвеном змогли хоч якось пересувати ноги, ми одразу потягнули Каспіана до найближчого медика. І нам пощастило. Встигли в останню мить. Ще б трохи — і ми б його втратили.

У кімнаті лазарету запала гнітюча, важка тиша. Повітря здавалося настільки щільним, що дихати ставало важко.

Нот стояв непорушно, мов кам'яна статуя. Його погляд був прикутий до Каспіана. Наставник лежав блідий, як полотно, його дихання було ледве чутним, а сердце билося повільно й слабко. Це видовище розривало хлопця зсередини, перетворюючи біль на розпечену лаву. Він стиснув кулаки так сильно, що кістки затріщали, а сухожилля на руках натягнулися до межі.

— Невже... невже нічого не можна зробити?! — його голос тремтів від жагучого гніву. — І що далі?! Той Кай ходить собі спокійно, робить що заманеться, Ліліан невідомо де... А всі просто сидять і нічого не роблять?!

Селена подивилася на нього. На її обличчі все ще читався глибокий, невідступний страх.

— Ти мусиш зрозуміти, Ноте... — тихо, майже шепотом мовила вона. — Проти таких, як Кай Верн... ми абсолютно безсилі.

— Безсилі?! — Нот різко підняв голову, його очі палали диким, небезпечним вогнем. — То що тепер?! Просто змиритися з цим?! Скласти руки й чекати, поки нас усіх переб'ють?!

Брунор не витримав.

— Ти що, гадаєш, один такий розумний і хоробрий?! — гримнув гном, підводячись на ліжку. Його обличчя скривилося від болю, а кулаки стиснулися від люті.

— Ми намагалися! Ми билися до останньої краплі крові — і от, подивись, що з цього вийшло! Хочеш спробувати?! Йди! Ти навіть до самого Кая не дійдеш — його люди розірвуть тебе на підході! Ти слабший за кожного з нас! Язиком мести легко, хлопче, а от бій — це зовсім інша справа!

Нот нічого не відповів. Слова Брунора влучили в найвразливіше місце, бо в глибині душі він знав: гном правий. Намагаючись приховати сльози розпачу й люті, що підступали до очей, Нот різко розвернувся та вискочив із кімнати.

Його важкі кроки гучною луною відбивалися від кам'яних стін коридору, а потім раптово стихли.

Вибігши з будівлі Гільдії, хлопець кинувся бігти куди очі бачать — геть із міста, прямо в темний ліс, аби залишитися наодинці зі своїм болем і щоб ніхто не бачив його слабкості.

— Аби він тільки дурниць не накоїв... — тривожно мовив Рейвен, дивлячись на відчинені двері.

— За ним треба простежити! — хвилюючись, додала Селена, її очі заблищали від гніву й страху за хлопця.

— Робіть що хочете, — холодно відрубав Брунор, опускаючись назад на подушки. — Малий ще зовсім нічого не розуміє в цьому жорстокому світі. Лише саме життя зможе його навчити. Ось що я скажу.

— Ти про що взагалі?! — обурилася Селена, з розпачем дивлячись на гнома.

Брунор важко зітхнув, його погляд став глибоким і похмурим. Він промовив повільно, карбуючи кожне слово:

— Він гадає, що може все змінити завдяки самій лише злості. Але десь глибоко всередині він уже усвідомив, наскільки він безсилий... і просто не може цього прийняти. У таких випадках лишається тільки одне. Йому потрібно програти. Побачити, відчути на власній шкурі всю цю прірву між ними. Тільки коли він упаде на саме дно і відчує цей холод — тільки тоді він насправді зрозуміє, що таке справжня сила.

Нот біг наосліп крізь густі хащі прадавнього лісу, спотикаючись об слизьке коріння та розриваючи одяг об гострі гілки. Він прагнув лише одного — втекти. Втекти від жахливої правди, від гірких слів Брунора, від власного пекучого болю й, найголовніше, від відчуття повної, нікчемної слабкості.«Ти ніхто... Ти слабкий... Нічого не можна змінити... Просто змирися...»Ці жорстокі фрази відбивалися в його скронях ритмічним, божевільним пульсом. Вони переслідували його все свідоме життя — від брудних завулків ринку до цього похмурого лісу. Вони звучали в голові, наче стародавнє, невідворотне прокляття, і з кожним новим кроком ноги ставали важчими, а повітря в грудях — гарячішим.Хлопець біг, важко й рвано дихаючи, геть утративши контроль над власними емоціями, душевними поривами та залишками фізичних сил.Нарешті, не втримавши рівноваги, Нот важко впав посеред невеликої лісової галявини просто на коліна. З його грудей вирвалося дике, розпачливе ревіння — у ньому було все: отруйна злість на долю, первісний біль утрати, дикий розпач і це кляте, всепоглинаюче безсилля.У той же мить над кронами дерев спалахнув сліпучий спалах — блискавка навпіл розсікла темне небо, і за секунду по лісу вдарив оглушливий розкат грому.Почалася злива. Справжній, лютий ливень пустився на землю холодними стінами води. Холодні краплі стікали по його білій масці, важко падали на мох і землю, змішуючись із солоними сльозами, які хлопець більше не міг і не хотів стримувати.Нот повільно підняв голову до палаючого від блискавок неба, дозволяючи зливі омивати його обличчя.— Що я маю робити?.. — шепотів він у порожнечу, і його голос ламався від жалю. — Чи я взагалі... щось мушу?.. Можливо, мені й справді варто просто змиритися? Визнати, що для такого, як я, немає місця в цьому огидному, жорстокому світі?..Грім у небі загримів із новою, лютою силою, а спалахи блискавок відповідали на його розпач гнівом самих небес, ніби вимагаючи від хлопця остаточної відповіді.

Тим часом у гільдії

У кімнату до інших зайшов Брант. Його погляд був втомленим, обличчя похмуре.

— Як він? — запитав він.

— Та ніяк. Не приходить до тями, — відмахнувся Брунор.

— Тобі вдалося розібратися? — запитав Рейвен.

Брант важко зітхнув.

— Вибачте, хлопці. Нічого. Взагалі. Якби у вас були докази — тоді інша справа. А так... Адам увесь цей час був у гільдії, і багато хто це підтвердить. Отже, немає ніяких підстав для ваших слів, що він напав на вас.

— Хто б сумнівався, — невдоволено буркнув Брунор.

— Принаймні ми спробували, — додав Рейвен.

Брунор відвернувся, його голос був глухий:

— В одному малий був правий. Такі справи вирішуються не балачками.

— Хлопець був тут? — запитав Брант.

— Так, але він зараз на емоціях, тому просто втік кудись, — відповіла Селена.

— Як буде змога, я поговорю з ним, — сказав Брант і покинув кімнату, попрощавшись із іншими.

Нот стояв на колінах із заплющеними очима, слухаючи, як прохолодні краплі дощу стукають по мокрому листю, а лютий вітер шаленіє в кронах прадавніх дерев. Його думки все ще були отруєні відчаєм, а душа тонула в темряві безсилля.

Раптом нічну тишу знову розірвав зловісний свист.

Стріла із залізним клацанням ковзнула по білій поверхні маски, залишивши на ній свіжу подряпину. Нот рвучко розплющив очі — цей смертоносний дарунок з темряви пролунав наче пряма, жорстока відповідь небес на його сумніви. Хлопець різко підхопився на ноги й залізною хваткою схопив рукоять меча.

Навколо нього вже зімкнулося кільце — з тіней лісу виринули постаті розбійників. Троє з луками трималися трохи осторонь на пагорбі, а ще четверо озброєних мечників півколом обступали його зблизька. Їхні очі палали дикою жадобою легкої здобичі та кривавою злістю.

Нот стиснув руків'я меча ще сильніше. Один із нападників із лютим криком кинувся вперед, розмашисто замахуючись мечем. Хлопець на рефлексах ухилився, пропускаючи чуже лезо повз себе, і з розвороту завдав точного удару у відповідь, глибоко розсікаючи живіт ворога. Бандит із нелюдським криком гепнувся на закривавлену траву — і в ту ж секунду з темряви в Нота полетів сніп стріл.

Він дивом уникнув смерті, перекотившись через плече по мокрій землі. Але спочинку не було: слідом на нього одночасно кинулися ще троє мечників.

Удари сталі сипалися з усіх боків. Нот відчайдушно відбивався, блокуючи випади гардою та гарячково шукаючи бодай найменшу прогалину в їхній обороні. Щойно він відскакував, намагаючись розірвати дистанцію, лучники знову випускали стріли. Ухилятися ставало дедалі важче — кілька стріл Нот змушений був відбити безпосередньо лезом меча; яскраві іскри з тріском розліталися в темряві від зіткнення сталі з деревом і залізом.

Зрозумівши, що лучники не дадуть йому вижити, Нот ринувся прямо на одного з них. Проте на перехоплення миттєво вискочив кремезний мечник, перегороджуючи йому шлях.

Нот зробив блискавичний хибний ривок праворуч, змусивши ворога розкритися, а потім різко переклав вагу тіла й кинувся вліво, оминаючи збентеженого нападника. Лучник уже гарячково натягував тятиву, але Нот ударив першим — швидко, холодно й безжально. Гаряча кров бризнула з розтятої шиї, і розбійник важко впав горілиць.

Двоє інших лучників почали стріляти ще агресивніше — стріли заскакали одна за одною, мов отруйні змії. Мечники, що залишилися в живих, теж оскаженіли: їхні удари стали важчими, швидшими та лютішими.

Але Нот більше не відчував страху. Він відчував, як його сердце калатає в єдиному, безумному такті з ударами грому над головою. Його рухи ставали легшими й швидшими, а в очах, за смугою маски, палала дика, непохитна рішучість. Він більше не був тим розпачливим хлопцем, який падав на коліна від слабкості. Тепер він бився, як загнаний у кут смертоносний звір, готовий зубами вирватися з пастки!

Дії мечників стали для нього передбачуваними. Заблокувавши черговий важкий удар, Нот вільною рукою схопив нападника, який від інерції втратив рівновагу, і з силою смикнув його на себе, використовуючи як живий щит.

У ту ж мить із темряви просвистіли нові стріли союзників-лучників — і двоє останніх мечників із глухим звуком упали на землю, пробиті наскрізь власними ж товаришами.

Третій ворог ще намагався підхопитися й підняти меч, але Нот добив його коротким, точним ударом у груди. На галявині лишилися тільки лучники, але й їхній час уже спливав...

Лишалися тільки двоє лучників. Їхні стріли все ще сипалися одна за одною, розтинаючи стіну дощу, але тепер Нот рухався геть інакше — впевнено, чітко й карбувально, ніби наперед знав кожен наступний траєкторний крок ворога. Він невимушено ухилявся, дзеркально відбивав удари лезом і з кожною секундою неухильно скорочував дистанцію.

Стрімкий, мов спалах блискавки, ривок уперед — і перший лучник із глухим хрипом впав на мох, коли гаряча кров з розтятої шиї бризнула на траву. Другий навіть не встиг натягнути тятиву до кінця: Нот завдав удару так само блискавично, пронизуючи його серце без жодного вагання.

Дощ над лісом повільно вщухав, поступаючись місцем вогкій нічній тиші.

Темна кров повільно стікала по руках Нота, ковзала по рунам на лезі його меча й капала на землю. Він стояв серед покалічених тіл, важко дихаючи, і раптово до нього дійшло усвідомлення: вперше у своєму житті він убив людей. Не диких звірів, не вовків чи монстрів — живих, свідомих істот.

І найстрашнішим було те, що всередині він... не відчув абсолютно нічого. Ані докорів сумління, ані жалю, ані провини. Лише крижану, нескінченну порожнечу.

Нот повільно присів на коліна біля одного з убитих, аби роздивитися нападників краще. Поміж кривавих шматків одягу на грудях бандита щось тьмяно блиснуло. Хлопець простягнув руку й підняв металевий жетон.

Це був жетон авантюриста Гільдії. Точно такий самий, як той, що висів на його власному поясі.

— Чорт... — тихо, крізь зуби вирвалося в нього.

Нот гарячково почав оглядати інші тіла. У мечників при собі були жетони D-рангу. У лучників — бронзові й сріблясті значки C-рангу. Всі вони були зареєстрованими авантюристами. Членами тієї самої Гільдії, яка мала б захищати людей.

Хлопець застиг непорушно, вдивляючись у застиглі, знекровлені обличчя. Його сердце все ще калатало від залишкового адреналіну, але думки стали дивовижно тверезими й холодними. Вони прийшли сюди, щоб убити його. Вони напали першими, засліплені жадобою легкої здобичі чи чимось гіршим. І він не зламався. Він вистояв і переміг.

Вперше у своєму житті Нот відчув, що зробив те, чого несвідомо боявся щодня від самого дитинства — вступив у смертельний бій із людьми... і залишився жити. Страх перед своєю слабкістю остаточно згорів у полум'ї цієї нічної грози.