Розділ 10. Основа магії

Вийшовши з будинку на свіже повітря, Нот одразу кинув шкіряний мішечок з монетами Даріону. Той спритно, майже не дивлячись, схопив його в повітрі.

— Твої чесно зароблені гроші, — промовив Нот, склавши руки на грудях.

— Дуже вдячний, — гордовито відповів Даріон і одразу ж почав гарячково розв'язувати шнурок, роздивляючись вміст. Він розчаровано звузив очі:

— Зачекайте... Щось тут замало!

— Мерканус утримав частку через втрату товару, — спокійно пояснила Елатріель, поправляючи посох. — Тож тебе ніхто не дурить.

— От скупердяй! — гнівно видихнув Даріон, зітхнувши, але мішечок до калитки все ж сховав.

Нот оглядів своїх супутників і перевів погляд на гамірну вулицю:

— Ну що, командо... Завдання виконано. Я більше нікого з вас не тримаю. Якщо у вас є власні справи — ви вільні.

— Я залишаюся з тобою. Принаймні поки що, — без вагань мовила Елатріель, посміхнувшись.

Даріон почергово витріщився на них обох, заклав руки за спину і хмикнув:

— Ну... а чому б і ні? Я теж поки що лишаюся з вами.

Потім він подався вперед, не приховуючи щирої цікавості в очах:

— То які далі плани? Що робимо?

— Розгадуємо загадки, — жартівливо сказав Нот з-під маски.

— Загадки?! — здивувався Даріон, скрививши фізіономію.

— Та де ти взагалі береш ці завдання?! — додав він із легким докором.

Елатріель поруч тихо й щиро засміялася, прикривши вуста долонею.

— Гаразд, якщо серйозно, — взяв себе в руки Нот. — Нам треба дізнатися, де тут можна знайти справжнього експерта з магії.

— Хм... Є тут одна Академія, — замислено мовив Даріон, потираючи підборіддя. — Там вивчають магію та все, що з нею пов'язано. Але є проблема: туди пускають лише магів. Та й то далеко не кожного.

— Ого. А ти звідки це знаєш? — здивовано запитала Елатріель, підвівши брову.

Даріон гордовито випрямив спину й поправив ремінь меча:

— Я вмію збирати інформацію, дівчино.

— Добре, — перебив їх Нот. — І де розташована ця Академія?

— Ти що, не чув, що я щойно сказав?! — трохи роздратовано вигукнув Даріон, сплеснувши руками. — Туди пускають тільки магів!

— Чув... чув. Заспокойся, — спокійно всміхнувся Нот. — Усе під контролем. То де ця Академія?

Даріон скептично подивився на нього, зітхнув і махнув рукою: — Ходімо за мною, покажу.

Він розвернувся й повів їх плутаними вуличками Елдораса напряму до магічного кварталу.

Даріон привів команду до потрібного місця. Перед ними постала висока кам'яна стіна, прямо по центру якої було викарбуване складене магічне коло. Але дивувало інше: за самою стіною не було видно жодної величної будівлі — лише порожнє подвір'я та звичайний міський пейзаж.

— Ти впевнений, що це саме те місце? — запитав Нот, уважно розглядаючи стародавню кладку.

— Впевнений, — запевнив Даріон, склавши руки на грудях. — Я ж не просто так казав, що пройти туди можуть лише маги.

— Схоже, те, що ми бачимо за стіною — просто магічний міраж, — здогадалася Елатріель, підійшовши ближче. — Справжня Академія прихована від очей звичайних людей.

— Ну і що тепер? — розвів руками Даріон.

Нот спантеличено почухав потилицю. Він підійшов ближче й вдивився в магічне коло, вкрите безліччю переплетених рун та символів. Ніяких замочних шпарин чи важелів тут, звісно, не було. Повагавшись секунду, Нот просто підняв кулак і ніяково постукав по холодній стіні — так, ніби стукав у звичайні дерев'яні двері:

— Агов! Є там хтось? Нам потрібна ваша допомога! — крикнув він у камінь.

— А-ха-ха-ха! — Даріон вибухнув таким гучним і щирим реготом, що аж вхопився за живіт і нахилився вперед. — І це... це і є твоє «усе під контролем»?! — ледве видавив він крізь сміх.

Елатріель теж не стрималася й прикрила обличчя долонею, тихо сміючись з такої простодушності Нота.

— Якщо у вас є кращі ідеї — я слухаю, — з легким награним ображенням буркнув Нот з-під маски.

Відповіді з-за стіни, звісно, не було.

— Я можу спробувати відчинити ці двері, — посміхнувшись, мовила Елатріель.

— Було б непогано, — відступив на крок Нот.

Елатріель підійшла до стіни й уважно роздивилася візерунки на колі. Потім вона обережно приклала долоню до самого центру. Дівчина заплющила очі й почала концентрувати власну магію, спрямовуючи м'який потік сили прямо в камінь.

Символи на стіні спалахнули яскравим лазуровим світлом. Вони закрутилися, розповзаючись убік, і камінь у центрі кола просто розчинився, утворюючи сяючий магічний прохід, з якого війнуло прохолодою та запахом древніх сувоїв.

— Йдемо? — перепитала Елатріель, повернувшись до хлопців.

— Звісно, — кивнув Нот.

Вони один за одним ступили в сяйво і зникли. За мить прохід знову затягнувся кам'яною гладдю, а руни на стіні згасли, повернувши стіні її звичайний, непримітний вигляд.

Сяйво порталу згасло так само раптово, як і спалахнуло. Вони зробили крок уперед — і опинилися у зовсім іншому світі. Здавалося, магічний прохід переніс їх не просто за стіну, а в якийсь окремий, кишеньковий вимір.

Навколо простягався химерний, зачарований ліс. Дерева тут мали сріблясту кору та листя, що тихо шелестіло й випромінювало м'яке світло. Але найбільше вражала архітектура. Попереду підносилися масивні кам'яні споруди, які абсолютно ігнорували закони гравітації: величезні уламки веж, арки та сходи просто парили у повітрі, повільно й безшумно дрейфуючи над землею.

У самому центрі цього дивовижного комплексу велично піднімалася головна вежа. Вона була настільки високою, що її верхівка губилася десь у перламутрових хмарах. Навколо вежі суцільним, шаленим вихором вирував потік чистої магії — настільки концентрований і потужний, що його можна було легко побачити неозброєним оком: це була сяюча ріка з іскор, світла та енергії.

— Оце так... — тихо мовив Даріон, озираючись довкола з роззявленим ротом. Його зазвичай гострий язик зараз відмовив. Елатріель лише мовчки заворожено дивилася на сяючий вихор, тамуючи подих.

Вони повільно рушили вперед. Стежка привела їх до просторої площі, брукованої білим гладким каменем. З обох боків її оточували будівлі, але вони зовсім не скидалися на звичайні міські будинки — їхні форми були плавними, живими, ніби камінь не витісували інструментами, а вирощували із землі за допомогою чарів.

Чим ближче вони підходили до центральної вежі, тим більш приголомшливою вона здавалася. Біля самого підніжжя вежі розташовувався масивний прохід, а по обидва боки від нього завмерли велетенські статуї лицарів. Вони були повністю висічені з того ж темного, монолітного каміння, що й основа вежі. Їхні кам'яні руки стискали гігантські дворучні мечі, а порожні очниці забрал, здавалося, пильно стежили за кожним кроком чужинців.

— Зачекайте! — раптом зупинився Даріон і застерігающе виставив руку вбік.

— Що таке? — запитав Нот, теж завмираючи на місці.

— Усе це... Все це геть не до добра! Ми взагалі казна-де! — голос Даріона викривав нервове тремтіння, яке він марно намагався приховати. Він вказав пальцем уперед:

— Подивіться туди!

— На статуї? — перепитав Нот, примружившись.

— Навіть дурень зрозуміє, що ці статуї стоять тут не для краси! — відрізав Даріон, міцно вхопившись за руків'я свого меча.

— Боюся, що він правий, — стиха додала Елатріель, уважно розглядаючи темні кам'яні постаті. — У такому місці нічого не залишають просто так.

Нот мовчки оглянув величний прохід і вартівників. Перевірив, чи міцно сидить маска на обличчі.

— Я розумію. Справді, — мовив він. Його голос звучав впевнено, хоча внутрішньо він відчував, як струна напруги натягується до межі. — Я піду один. А ви зачекайте тут.

— Ти... хлопець без краплини магії — хочеш продовжити шлях у цьому вимірі самотужки? — Елатріель трохи підняла брову, глянувши на нього з сумішшю здивування й тривоги.

— Я мушу знайти відповіді, — твердо відповів Нот.

— Ну а я туди точно не піду! — відрубав Даріон, відступаючи на крок назад. — Я вже шкірою відчуваю, як ці кам'яні потвори стискають свої мечі.

Елатріель важко видихнула, вагаючись і не бажаючи відпускати його одного. Нот зробив крок до неї й обережно поклав руку їй на плече.

— Дякую за все, що ти зробила. Але я мушу пройти це сам. Не ризикуйте марно, — тихо мовив він.

Перш ніж Елатріель встигла щось заперечити, Нот зірвався з місця і стрімким ривком рвонув уперед, просто в широкий прохід поміж велетенськими статуями.

Одразу ж по площі розлігся глухий, гуркітливий скрип. Гігантські кам'яні лицарі, які досі здавалися лише монументами, здригнулися. На їхніх обладунках посипалася кам'яна крихта, а порожні очниці спалахнули тьмяним, потойбічним сяйвом. Вони відчули порушника — і велетенські дворучні мечі зі свистом рушили вниз.

Перший вартівник із оглушливим свистом обрушив свій дворучний меч просто перед Нотом. Лезо вагою в кілька тонн розсікло повітря й зі страхітливим тріском врізалося в білу бруківку, розтрощивши камінь на друзки.

Нот навіть не зупинився. У останню частку секунди він пірнув у низький підкат, прослизнувши просто під розмахом велетенського леза. Уламки бруківки боляче шмагали по масці й плечах, але швидкість була його єдиним порятунком. Схопившись на ноги вже за спиною першого ісполіна, Нот одразу зробив різкий зигзаг ліворуч — і не дарма: другий лицар намалював своїм мечем горизонтальну дугу, яка мала розрубати його навпіл. Нот пригнувся, відчуваючи, як важка хвиля повітря від удару ледь не збила його з ніг.

Позаду, на безпечній відстані, Даріон і Елатріель заворожено й з острахом спостерігали за цим божевіллям.

— Вiн що, глузду з'їхав?! — заверещав Даріон, міцно стискаючи скроні руками. Його очі були квадратними від жаху. — Його ж зараз розчавлять на млинці! Оце так знайшов відповіді!

Елатріель навіть не дихала. Вона стиснула свій посох так, що біліли кісточки пальців. Кристал на набалдашнику замиготів тривожним світлом — вона вже була готова випустити заклинання й втрутитися, але Нот рухався надто швидко, постійно перебуваючи у мертвих зонах кам'яних велетнів.

— Він... він не бореться з ними, — тихим, враженим шепотом мовила дівчина, не зводячи очей із хлопця. — Він використав їхню ж вагу проти них.

І це була правда. Нот бачив, що вартівники повільні. Кожен їхній удар мав нищівну силу, але вимагав забагато часу на замах.

Третій лицар спробував перекрити шлях, заступаючи собою самі двері Вежі. Нот не став гальмувати. Він розігнався, відштовхнувся від кам'яного коліна велетня, що тільки-но почав згинатися для удару, вистрибнув на його масивний наплічник і, зробивши сальто в повітрі, перелетів через голови вартівників.

Він важко приземлився на ноги, зробив перекат для гасіння швидкості й одразу ж впевнено встав на порозі велетенських брам Вежі.

Кам'яні вартівники застигли. Їхній алгоритм збився: порушник вже перетнув межу охорони. Вони повільно розвернулися, але більше не нападали. Червоне сяйво в їхніх очницях згасло, а мечі знову опустилися в землю.

Нот важко дихав. Він випростався, поправив маску і через плече подивився назад, на площу.

Даріон усе ще стояв з роззявленим ротом, полегшено й ошелешено витираючи піт з чола. Елатріель ледь помітно посміхнулася й полегшено видихнула, опустивши посох. Нот підняв руку, віддавши їм короткий салют, повернувся до масивних дверей Вежі й зробив крок всередину.

Важкі двері вежі із глухим звуком закрилися за його спиною, відрізавши зовнішній світ. Нот перевів подих, поправив маску і рушив крученими кам'яними сходами нагору.

Незабаром він опинився на першому просторому поверсі. Стіни тут були відсутні — замість них простір ділився на окремі прозорі зони, ніби розкріплені магічними бар'єрами. У кожній із цих кімнат вирувала первинна стихія: в одній вирував і тріскотів незгасний вогонь, в іншій ширяла й вилася земля, далі прозорими потоками вирувала вода, а поруч тріпотіло стрімке повітря. Усе це нагадувало грандіозну лабораторію дослідників. Здається, саме про це й казав Даріон, коли згадував, що в Академії вивчають саму суть магії.

Поміж цими стихійними зонами пролягав прохід, що вів до наступного прольоту сходів. Нот піднявся вище.

Наступний поверх зустрів його вражаючим контрастом. Це була ще більша, простора зала, в кінці якої виднілися єдині двері. Але всередині не було абсолютно нічого. Кімната була сліпучо білою. Занадто білою, без жодної тіні чи вигину.

Нот обережно ступив уперед — і здивовано завмер. Підлога виявилася суцільним, ідеально гладким дзеркалом. Його чоботи ступали по дзеркальній поверхні, але вона навіть не тріщала й не прогиналася.

Зробивши ще кілька кроків, Нот опустив погляд. У глибині підземного дзеркала почало проступати його відображення. Але це був не він нинішній. Звідти, знизу, на нього дивилося маленьке хлопченя. Малий хлопчик у дзеркалі повторював кожен його рух, дзеркально крокуючи слідом.

Проте чим далі Нот просувався до дверей, тим важчими ставали його кроки. Ноги ніби наливалися свинцем, а повітря навколо густішало, перетворюючись на невидиму, щільну стіну. Нот не міг зрозуміти причини.

Він пройшов ще трохи. Постать хлопчика під ногами почала змінюватися: дитина дорослішала, витягувалася, риси обличчя грубшали, аж поки у дзеркальному відображенні знову не з'явився він сам — дорослий Нот у своїй масці.

До протилежних дверей залишався ще чималий шлях, але Нот раптом усвідомив, що більше не може зробити й єдиного кроку. Щось невидиме й нищівне давило на плечі, притискаючи його до підлоги.

Він спробував знову. Звів зуби, зігнув коліна, стиснув кулаки й ринувся вперед — та марно. Напруження було настільки диким, що обличчя під маскою почервоніло, серце розганяло кров до дзвону у вухах, а гарячий піт струмочками стікав по скронях і шиї. Це відчувалося так, ніби він намагався підняти й тягти на собі весь тяжкий вантаж власного життя, всі свої жалі, біль і нерозгадані таємниці минулого за один раз.

Позаду роздався різкий, сухий тріскіт.

Нот рефлекторно зробив крок назад, намагаючись обернутися на звук. Його очі під маскою розширилися, а серце гарячково застукало в грудях: дзеркальна підлога від самого входу почала кришитися, вкриваючись павутиною тріщин і з гуркотом провалюючись у бездонну пітьму.

Але в ту ж мить Нота осяйнула думка: цей крок назад він зробив абсолютно вільно, без жодного зусилля!

Він знову глянув на підлогу, яка швидко осипалася прямо під його п'ятами, наближаючись до нього з кожною секундою.

— Нізащо!.. Я не повернуся назад! — крізь стиснуті зуби рикнув Нот сам до себе.

Зрозумівши, що крокувати на повний зріст неможливо, він важко впав на коліна й почав люто допомагати собі руками, чіпляючись за гладке скло та проштовхуючи тіло вперед. Тягар усе ще тиснув на нього з дикою силою, але Нот зчепив зуби й почав робити розпачливі, рвучкі ривки, ніби тараном пробиваючи невидиму, щільну стіну, що не пускала його далі.

Дзеркало під його колінами загрозливо затріщало, вкриваючись дрібною крихтою. Час спливав.

Зібравши останні залишки сил, коли позаду вже провалилася чергова брила, а його нога майже зависла над прірвою, Нот зробив останній надлюдський ривок. Він буквально нирнув вперед — і, мов по льоду, прослизнув повз невидимий бар'єр!

На коротку мить його обпекло дике полегшення, але розслаблятися було ніколи: тріщини вже наздоганяли його. Нот зірвався на ноги й рвонув уперед. Проклятий тягар раптово зник! Рухи знову стали легкими, стрімкими й впевненими. На самому лише другому диханні, коли за спиною вже рушилася остання дзеркальна плита, він відштовхнувся й у вирішальному стрибку заскочив у відкритий отвір протилежних дверей.

За його спиною з глухим гуркотом остаточно осипалася вся підлога поверху, залишивши лише порожнечу.

Нот упав на холодний камінь нової кімнати. Він лежав на животі, важко й жадібно ковтаючи повітря, але на його обличчі під маскою цвіла змучена, вистраждана усмішка. Він перетнув цю межу. Він вистояв.

Нот повільно підвівся з холодної підлоги й озирнувся довкола.

Зала вражала своїми масштабами. З усіх боків піднімалися масивні кам'яні колони, що простягалися кудись далеко вгору, пронизуючи поверхи. «Як це можливо?..» — промайнуло в голові Нота. Адже нічого подібного він не бачив, коли роздивлявся Вежу ззовні.

Прямо по центру кімнати, висічене на підлозі, сяяло ще одне магічне коло, в самому серці якого стояла велична кам'яна чаша. А трохи далі, за колом, Нот розгледів монументальну постать.

Перед ним стояв незнайомець. Навіть на вигляд той здавався ісполіном — вищий за два метри, з довгою, сріблясто-сивою бородою, що визирала з-під глибокого капюшона. Чоловік був вбраний у величну мантію, тканину й візерунки якої Нот бачив уперше в житті: вона ніби поглинала світло довкола.

Нот обережно зробив кілька кроків вперед, зупинившись біля межі магічного кола.

— Вітаю, — мовив він, намагаючись вирівняти дихання. — Мені потрібна ваша допомога... І одразу хочу вибачитися за створені незручності.

— Ми спостерігаємо за тобою від самого початку. Ще відтоді, як ти почав молотити кулаком у нашу стіну, — сухо відповів незнайомець.

Його голос прозвучав наче низький, владний гуркіт глухого грому, від якого камінь під ногами, здавалося, ледь помітно здригнувся. Нот трохи зніяковів і мимоволі поправив краєчок маски.

— Можеш зняти маску, — додав маг.

Нот на мить завагався, відчуваючи чужий, проникливий погляд з-під темноти капюшона, але все ж повільно зняв її з обличчя.

— Можеш називати мене Сивоборід, — промовив старий.

— Гаразд... Сивоборід. Ви допоможете мені? — запитав Нот, дивлячись йому межи очі.

— Дивлячись, що саме тобі потрібно... Кайрос.

Нот заціпенів на місці. Його очі розширилися від дикого, раптового шоку, а дихання спинилося.

Це ім'я... Його справжнє ім'я, яке він приховував від усіх і яке майже забув сам, зараз легко й природно злетіло з вуст цього незнайомця! Серце вдарило в ребра з новою силою. Нот усвідомив: старий знає про нього набагато більше, ніж просто ім'я.

— Неочікувано... Ви знаєте, як мене звати, — відповів Нот, відчуваючи, як нервова напруга знову скула його тіло.

— Ти живеш у світі, якого не розумієш, — повільно мовив Сивоборід, ступивши крок ближче. — І прагнеш його змінити. Але скажи мені... Навіть той шлях, який ти подолав, щоб дістатися сюди — ти осягнув бодай частину його суті?

— Можливо... — невиразно прошепотів Нот, згадуючи випробовування дзеркала та тягар власного минулого.

Сивоборід нахилив голову, з-під капюшона на мить зблиснули його мудрі, давні очі.

— Гаразд. Запитуй. Що саме ти хочеш дізнатися?

— Та спершу попереджаю: лише одне питання, — перебив його Сивоборід, піднявши довгий сухий палець. — Тож подумай добре перед тим, як вимовити його.

У голові Нота закрутилася веремія з сотень запитань. Думки перескакували від таємниць вежі до власних дитячих спогадів, але головне, що пекло його з середини, було одне:

— Я хочу знати... як мені вдалося вижити? — спитав Нот, збираючи волю в кулак. — Як магічні кристали, що зберігали у собі чисте джерело магії, зцілили мене? І що тепер взагалі зі мною відбувається?

Сивоборід повільно почухав сиву бороду, занурившись у роздуми, а потім мовив:

— Передусім, майже ніхто у цьому світі навіть не замислюється про справжню основу магії. Усі бачать у ній лише грубу силу для руйнування чи захисту, і нічого більше. Взяти хоча б твоїх супутників. Даріон... він не має вродженого дару до чаклунства, але має здібність відчувати магію, і в ньому є власне джерело, з якого він черпає енергію, аби посилювати свій меч. Елатріель... ця дівчина користується магією набагато глибше й різнобічніше, вона бачить у ній не просто знаряддя.

Старий зробив паузу, подивившись на високі колони.

— Сама магія — це лише джерело. А чим вона стане, вирішує той, хто її торкається. Ще один приклад: усе, що ти бачив довкола — ці будівлі, величні статуї, ця вежа — створено самою магією. Не людиною, і навіть не людиною за допомогою заклинань, — розказував Сивоборід, поки Нот уважно слухав кожне слово, намагаючись збагнути глибину цієї мудрості.

Старий легенько відкашлявся й навів погляд на хлопця:

— Тепер щодо тебе, Кайросе. Твій випадок унікальний. Кристали, в яких зберігалася первинна основа магії, не мали конкретної форми чи спрямованого закляття. Але магія всередині них відчула з тобою особливий зв'язок — і саме тому вона зцілила твоє тіло. І навіть більше... Тепер ти — хлопець, який народився без жодної магічної сили чи джерела, — маєш його.

— У мене... є власне джерело магії? — Нот не зміг приховати щирого здивування. — І що я тепер можу робити?

— Я ж тобі щойно пояснив, — Сивоборід випростався во весь свій двометровий зріст. — Магія — це енергія. Вона може дати тобі силу, як-от спорідненість із певною стихією, або відкрити нові знання. Також її можна використати як джерело живлення — як у випадку з тими кам'яними вартівниками, що намагалися тебе розчавити. Вона оживляє матерію.

— Але як мені цим користуватися? — відверто зізнався Нот, оглядаючи власні долоні. — Якщо чесно, я взагалі не відчуваю, щоб у мені щось змінилося.

— Звісно, адже потрібні тренування й практика, аби розкрити цей потенціал, — відповідав старий.

— Навчите мене? — з надією запитав Нот.

— Ні, — сухо й відрубно відповів Сивоборід.

— То як же мені навчатися? Підкажіть хоча б, з чого почати!

— Добре. Почати можеш з основ. Нехай твоя подруга тобі допоможе, — пом'якшав старий. — Твоє перше завдання — відчути власне джерело магії всередині себе. І коли ти це зробиш, усі шляхи відкриються. Найголовніше — відчути ту внутрішню силу, яка відтепер даватиме тобі енергію. Зрештою, ти вже робив щось подібне, коли тільки починав свій шлях.

Нот насупився, у ньому спалахнула цікавість:

— Чому вам стільки про мене відомо?!

Сивоборід повільно повернувся до нього спиною, поправляючи мантію.

— Я ж казав: лише одне питання, — спокійно нагадав він.

У той же момент позаду Нота з м'яким магічним гудінням відчинилися променисті двері, за якими виднілася площа перед вежею.

— Тобі час. І вам краще якнайшвидше покинути це місце, — наказав Сивоборід, більше не обертаючись.

— Дякую за все, — тихо промовив Нот.

Він востаннє поглянув на величну постать Сивоборода, надягнув маску й рішучим кроком пройшов крізь магічні двері назустріч чекаючим на нього Елатріель та Даріону.

Сяйво магічних дверей спалахнуло прямо за спинами Даріона та Елатріель, і Нот виринув із нього, ніби з прозорого порталу.

— Та щоб тобі!.. — здригнувся Даріон, відстрибуючи вбік і схопившись за меч, але одразу ж впізнав хлопця.

— Ти живий... — тепло й полегшено промовила Елатріель, і на її обличчі з'явилася щира усмішка.

— Агов, я, між іншим, теж радий тебе бачити! Не кожен день люди повертаються цілими з таких місць, — швидко додав Даріон, ховаючи зброю й намагаючись приховати свій попередній переляк за звичною іронією.

— І я радий бачити вас обох, — відповів Нот, поправляючи маску. — Але розпитування потім. Нам потрібно йти звідси прямо зараз.

Супутники не стали сперечатися — строгий тон Нота й застереження Сивоборода діяли безвідмовно. Вони швидко покинули площу з застиглими кам'яними вартівниками й заглибилися назад у темний, мовчазний ліс.

Щойно вони наблизилися до того самого місця, де вперше перетнули межу цього виміру, повітря перед ними знову забриніло. Просто серед дерев із тріскотом розгорнувся сяючий магічний пролом — шлях додому був відкритий.

Не гаючи ні секунди, герої один за одним зайшли в сяюче марево.

Простір навколо на мить стиснувся, спалахнув сліпучим світлом — і за мить вони знову опинилися на знайомому місці. Перед ними стояла все та ж кам'яна стіна з нанесеним на неї таємничим магічним колом, а за спинами простягалися знайомі вулиці та вечірні вогні міста Елдорас.