Розділ 7 Перше завдання

Нот та Селена прямували дорогою до селища. Ранкове сонце пробивалося крізь хмари, а навколо тягнулися поля й ліси. Повітря було свіже, але в ньому відчувалася тривога — попереду чекало перше завдання.

— Я хочу спитати... А як так вийшло, що ти пішла зі мною? — запитав Нот, дивлячись на неї з цікавістю.

— Каспіан попросив, — відповіла Селена рівно. — У нього зараз справ багато, тож йому ніколи. А одного тебе відпускати він не хотів.

— Але саме ти погодилась? — продовжував Нот.

Селена зупинилася на мить, глянула на нього й трохи всміхнулася.

— А ти що, когось іншого хотів?

— Мені просто цікаво, — відповів Нот, трохи ніяково.

— Брунор та Рейвен відмовилися відразу. Вони ж не няньки, сам розумієш. А Ліліан потрібна команді. Тому я погодилась, — сказала Селена, її голос був спокійний, але в ньому відчувалася твердість.

— До речі... Яка саме магія в Ліліан? Я досі не розумію, — запитав Нот.

Селена зупинилася, оглянула все навколо, переконалася, що поруч нікого немає. Вона нахилилася ближче й тихо сказала:

— Я скажу тобі, але тільки між нами. Ліліан — цілитель. Це надзвичайно рідкісна магія. Не всі люди хороші. Є заздрісні. Тож треба берегти цей секрет і саму Ліліан.

Нот серйозно кивнув.

— Я все зрозумів. Якщо вона потрапить не в ті руки — очікуй біди.

— Саме так, — додала Селена, її голос став суворішим.

Вони продовжили йти дорогою. Попереду виднілися старі кам'яні арки, вкриті мохом.

— Ми зараз прямуємо до селища. Там є портал. Він допоможе здолати нам велику відстань. Портали дуже корисні, але вони старші за нас. Звідки вони взялися — досі невідомо. І їх не так багато, — пояснила Селена.

— Нічого собі! А куди саме ми потрапимо? — зацікавлено запитав Нот, його очі світилися захопленням.

Селена різко глянула на нього.

— Каспіан взагалі тобі нічого не розповів? — суворо запитала вона.

— Мабуть, що ні... — відповів Нот ніяково, опустивши очі.

— От дурень, — буркнула собі під ніс Селена, але в її голосі відчувалася не злість, а швидше роздратована турбота.

— І що тепер робити? — запитав Нот, його голос звучав невпевнено.

— Є один простий спосіб, але не дуже приємний, — відповіла Селена, її очі блиснули серйозністю.

— Я слухаю, — сказав Нот, стискаючи ремінь на поясі.

— Портал перенесе нас до іншого великого міста королівства людей — Антарона. Там є намісник, який керує тією частиною королівства від імені короля. Антарон — велике торгове місто, бо стоїть майже на кордоні з королівством дварфів, — пояснювала Селена, і її голос лунав рівно, наче вона читала карту світу з пам'яті.

Нот уважно слухав, його очі світилися цікавістю.

— Тож є одна магія. Вона дозволить тобі запам'ятати всю мапу нашого світу. Але відчуття буде неприємне. Уяви, ніби тобі запхають у голову цілу мапу. Або можеш вивчати все сам поступово, — сказала Селена.

— Поки я буду поступово вивчати, заблукаю скоріше, бо нічого не знаю. Краще вже ризикну й спробую цю магію, — відповів Нот, його голос був рішучим, але в очах промайнув страх.

— Та вона не безкоштовна, — додала Селена, злегка насупившись.

— Ну звичайно... — буркнув Нот і насупився ще більше.

Селена глянула на нього й зітхнула.

— Ну гаразд. У мене є зайві монети, я дам їх тобі. Але будеш винен.

Нот важко видихнув, узяв монети й тихо сказав:

— Тепер я і тобі вже винен...

— Не хочеш бути винен — виконуй завдання та заробляй монети, — відповіла Селена, її усмішка була ледь помітною, але теплішою.

— Ось саме тому мені й треба ця карта в голові, — відповів Нот, його голос став твердішим.

Вони підійшли до порталу. Кам'яна арка здіймалася над ними, руни світилися слабким сяйвом, а всередині переливалося магічне світло, наче рідке скло. Повітря навколо було густе й важке, відчувалася сила, старша за них самих.

— Ми на місці. Готовий? — сказала Селена, її голос лунав урочисто.

— Готовий, — відповів Нот впевнено, хоча його серце билося швидше.

Вони зробили крок уперед — і світ навколо розчинився у сяйві порталу.

Світло порталу розчинилося, і Нот із Селеною ступили на кам'яну площу. Перед ними розкинулося місто Антарон — величне й шумне, зовсім інше, ніж тихі селища, які він бачив раніше.

Високі кам'яні стіни обрамлювали місто, а над ними здіймалися вежі з прапорами королівства. Вулиці були широкі, вимощені бруківкою, і вже з ранку заповнені людьми. Торговці гучно закликали до своїх лавок, пахло свіжим хлібом, прянощами й металом від кузень.

На центральній площі стояли ряди торгових наметів, де продавали тканини, зброю, прикраси й дивні артефакти. Десь неподалік чути було музику — менестрелі розважали натовп.

Нот завмер, роззираючись навколо. Його очі світилися захопленням.

— Нічого собі... Це місто величезне! — прошепотів він.

Він бачив людей різних станів: багатих купців у дорогих плащах, простих ремісників, воїнів у броні, навіть кількох дварфів, що торгували металом. Йому здавалося, що тут зібрався весь світ.

Селена глянула на нього й усміхнулася.

— Антарон завжди такий. Тут перетинаються дороги й долі. Якщо хочеш знайти щось рідкісне — воно буде саме тут.

Нот вдихнув на повні груди, відчуваючи запахи міста й шум натовпу. Його серце билося швидше — він уперше опинився в місці, яке справді здавалося центром світу.

Вони рушили від площі далі, крізь густий натовп. Торгові ряди розтягувалися вздовж вулиць, і кожен прилавок був окремим світом.

На одному столі лежали дивні кристали, що світилися зсередини м'яким світлом. Торговець пояснював, що вони можуть зберігати магію й випускати її у потрібний момент.

Далі — зброяр показував клинки з чорного металу, який відливав синім сяйвом.

— Це дварфійська робота, — прошепотіла Селена. — Такі мечі майже не ламаються.

Нот завмер біля прилавка з луками. Один із них був зроблений із дерева, яке світилося зеленим відблиском.

— Це жива деревина. Вона сама підлаштовується під стрільця, — пояснила Селена.

На іншому прилавку продавали амулети й персні. Один із них був із чорного каменю, що ніби поглинав світло навколо.

— Не торкайся, — попередила Селена. — Це артефакт із темної магії.

Нот йшов, широко розплющивши очі. Його серце билося швидше, він відчував себе дитиною серед скарбів.

— Я ніколи не бачив нічого подібного... — прошепотів він.

— Це лише частина того, що можна знайти в Антароні, — відповіла Селена, її голос був спокійний, але в очах світилася гордість за місто.

Навколо лунав гомін: торговці перекрикували один одного, діти сміялися, менестрелі співали, а запахи прянощів і металу змішувалися в єдину симфонію міста.

Нот відчував, що потрапив у справжній центр світу — місце, де перетинаються культури, магія й долі.

Пройшовши всі прилавки й шумні вулиці, Селена вела Нота вузькою вуличкою до кам'яної споруди. Будівля виглядала незвично: навколо неї мерехтіло дивне сяйво, схоже на магічних світлячків, що рухалися хаотично й зникали у повітрі. Два поверхи, кам'яні стіни, вузькі вікна — вона не була широкою, але всередині відчувалася простора сила.

— Ми на місці, — сказала Селена й відчинила двері.

Всередині пахло старими сувоями, травами й металом. Десь далі лунав голос, що читав заклинання. Нот побачив старого в мантії: навколо нього лежали сувої, книги, а в кутку булькав казан із зіллям.

— Чим можу допомогти? — запитав він, голос був суворий, глибокий, зовсім не схожий на слабкий голос старця.

Селена підштовхнула Нота вперед.

— А-а-а... мені треба вивчити усю карту, — невпевнено сказав він.

Старий хмикнув.

— Гроші хоч є?

Нот дістав монети, які дала Селена. Старий забрав їх, не вагаючись.

— Ну гаразд. Сідай на стілець.

Він узяв сувій, підійшов до Нота й промовив:

— Відчуття буде неприємне.

Старий виставив руки біля голови Нота. Одна рука тримала сувій, інша — поклалася на його голову. Сувій засвітився, навколо нього з'явилися символи, що одразу зникали, наче вогники.

Спочатку Нот тримався добре, майже нічого не відчуваючи. Але тягар заклинання швидко почав тиснути на нього. Голова ніби розривалася від ваги знань. Він сіпався, намагаючись втриматися, але з носа та вух почала текти кров.

Селена стояла поруч, її очі були сповнені тривоги, але вона не втручалася.

Старий закінчив промовляти заклинання. Світло згасло. Нот хотів піднятися, але ноги підкосилися — він впав зі стільця й втратив свідомість.

Нот отямився вже лежачи на ліжку у невідомій кімнаті. Голова гуділа, в очах двоїлося, а у вухах ще лунав шепіт старого чаклуна. Він повільно підвівся, тіло слухалося з труднощами, але крок за кроком він підійшов до дверей.

Коридор був довгий, із дерев'яними балками та кам'яними стінами. Поруч виднілися інші кімнати, з яких виходили авантюристи. Атмосфера була знайома — ніби він знову опинився в гільдії.

Щойно він дійшов до сходів, його зустріла Селена.

— Ти що тут робиш? Маєш відпочивати. А ну повертайся назад! — її голос був тривожним, але впевненим, як наказ.

Вони повернулися до кімнати. Селена сіла поруч, її руки тремтіли.

— Ти хоч розумієш, як я хвилювалась? Я вже картаю себе за те, що сказала тобі про цю магію. Якби з тобою щось трапилось... — її голос зривався.

— Вибач мене, будь ласка. Я про це не подумав... Але зі мною все нормально, — ледве відповів Нот, намагаючись усміхнутися.

— Ти був непритомний майже день. Як себе почуваєш? — запитала Селена, її очі світилися турботою.

— Вже краще. Але голова гуде, і мізки наче підсмажили... Та все нормально, — відповів Нот, намагаючись звучати переконливо.

Селена важко видихнула, відчуваючи провину за те, що сталося.

— Де це ми? — запитав Нот.

— У гільдії, — відповіла Селена.

— Ми повернулися? — перепитав він.

— Ні, дурнику. Є багато гільдій і контор для авантюристів по всьому світу, у кожному королівстві. Але в кожній — свої правила та порядок, — пояснила вона.

Вона глянула на нього суворо, але тепло.

— Ти маєш відпочити. А потім ми продовжимо шлях. Якщо, звісно, хтось інший не виконає це завдання раніше.

Нот лежав на ліжку, ще відчуваючи важкість у голові. Селена сиділа поруч, її погляд був уважний і тривожний.

— Ти маєш відпочити, але давай перевіримо, чи заклинання справді спрацювало, — сказала вона й дістала зі своєї сумки велику мапу світу.

Вона розгорнула її на столі. На пергаменті були позначені міста, дороги, ріки, гори й кордони королівств.

— Добре, — почала Селена. — Скажи мені, де ми зараз.

Нот нахилився над мапою, і раптом у його голові спалахнули знання. Він бачив не лише Антарон, а й десятки інших міст, селищ, гірських перевалів. Усе було чітко й зрозуміло, ніби він ходив цими дорогами сам.

— Ми в Антароні, — відповів він упевнено. — А ось тут дорога веде до королівства дварфів. А тут — до столиці людей. І ось тут... маленьке селище біля річки.

Селена здивовано глянула на нього.

— Ти знаєш навіть дрібні поселення?

— Так... я бачу їх усі. Міста, дороги, навіть мости й переправи. Наче вони завжди були в моїй пам'яті, — сказав Нот, його голос тремтів від захоплення.

Він торкався пальцем мапи, і кожен рух викликав у нього нові образи: вулиці, площі, гори, ріки. Його очі світилися, він не міг повірити у власні знання.

— Це неймовірно... — прошепотів він. — Я знаю все.

Селена важко видихнула, але в її очах з'явилася полегшена усмішка.

— Тоді заклинання справді спрацювало. Тепер ти не заблукаєш.

Нот кивнув, відчуваючи, що його світ став значно ширшим.

Ранок був ясний, сонце пробивалося крізь крони дерев, а свіже повітря лісу наповнювало легені. Нот і Селена покинули приміщення гільдії та місто Антарон, ступивши на вузькі стежки, що вели крізь густий ліс.

— Судячи з мапи, селище, яке нам потрібно, вже недалеко, — сказав Нот, тримаючи в голові нові знання, що тепер здавалися природними.

— Добре. Але через великі відстані краще їхати конем або возом, — відповіла Селена, поправляючи лук за плечем.

Нот замислено глянув на неї.

— До речі... хотів спитати. А ти повчиш мене стріляти з лука?

Селена хитро всміхнулася.

— Подивимося.

Раптом тишу розірвало протяжне, моторошне виття. Воно було гучним, тривожним і стільки в ньому було дикої люті, що від цього звуку мороз миттєво пробіг поза шкірою.

Селена різко зупинилася й міцно стиснула лук у руках.

— Треба поквапитись! — кинула вона.

Нот мовчки кивнув, і вони пришвидшили крок, майже переходячи на біг. Чим ближче вони підходили до селища, тим виразнішими ставали розпачливі крики людей і злісне гарчання.

— Чорт забирай! Вовки знову напали на селище! — вигукнула Селена й стрімко побігла вперед. Її рухи вмить стали легкими, швидкими й точними.

Нот, міцно стиснувши кулаки, кинувся слідом за нею.

Попереду вже виднілися силуети дерев'яних будинків, над якими панував справжній хаос: перелякані крики, шум трощених парканів і швидкі, темні тіні велетенських вовків, що вихором проносилися між хатами.

Виття звірів змішувалося з плачем дітей та благаннями про допомогу. Дерев'яні будинки селища ніби здригалися від цього жаху: жінки гарячково ховали дітей у найтемніших кутках хат, чоловіки намагалися відбиватися вилами й важкими палицями, але звірі були надто швидкими, лютими та безжальними.

Селена миттєво зняла лук із плеча. Її рухи були доведені до автоматизму — холодні й смертоносні. Вона рвучко натягнула тятиву, і стріла зі свистом розсікла нічне повітря, влучивши просто в пащу вовка, який уже готувався стрибнути на беззахисного старого чоловіка.

— Усі всередину! Сховайтеся! — закричала вона жителям, покриваючи їхній відступ влучними пострілами.

Ще одна стріла зі свистом пробила бік звіра, що намагався прорватися до хати, де забилася жінка з дитиною. Селена рухалася плавно й швидко, а її очі блищали крижаною рішучістю.

У цей же мить Нот вихопив із ножон свій новий меч. Сердце в грудях калатало шалено, але руки діяли дивовижно впевнено й слухняно. Він кинувся вперед, зрізаючи кут, і перехопив вовка, який вже розкрив пащу над малим хлопчиком.

Блискуче лезо з гучним свистом розсікло повітря й важко вдарило звіра по шиї. Гаряча кров бризнула на землю, але перелякана дитина залишилася неушкодженою.

— Хутчіш у дім! Біжи! — закричав Нот, вихоплюючи хлопця з-під туші поваленого звіра й відштовхуючи його до матері, яка задерев'яніла від жаху на порозі.

Вовки почали оточувати їх. Їхні хижі очі палали червоним вогнем у темряві між хатами. Один із монстрів зненацька кинувся на Нота збоку — хлопець лише в останню секунду встиг підняти меч і прийняти удар на гарду. Сильна туша звіра мало не збила його з ніг, але Нот втримав рівновагу, зібрав усю силу в кулак і вдарив у відповідь — цього разу точніше й глибше.

З криком із сусідньої хати вибігла жінка, намагаючись загнати сполохану худобу під дах. Один із найбільших вовків миттєво розвернувся до неї, але стріла Селени пробила його шию наскрізь раніше, ніж той встиг зробити вирішальний стрибок.

— Всередину, негайно! — її голос лунав як незаперечний військовий наказ.

У цей час ще один сірий хижак прорвався на подвір'я, де старий селянин розпачливо намагався відбитися сучкуватою палицею. Нот не роздумуючи кинувся вперед. Його меч спалахнув блакитними рунами в темряві й одним потужним, точним ударом розсік звіра напів.

Крики, люте виття, глухі удари сталі та безупинний свист стріл змішувалися в єдину, криваву симфонію нічного бою. Селяни тремтіли від жаху за зачиненими віконницями, але через щілини бачили, як двоє авантюристів відчайдушно й безстрашно борються за їхні життя.

Селена стріляла майже без зупину: її руки вихоплювали стріли із колчана з вражаючою швидкістю. Нот, хоч і опинився в такому справжньому, смертельному бою вперше у своєму житті, діяв дивовижно впевнено. Його удари були сильними, важкими й рішучими — у ньому прокидався справжній воїн.

Звірі поступово почали відступати під таким натиском, але їх усе ще було багато. Селище здригалося від кожного нового гарчання, а страх людей був буквально відчутний у кожному здавленому крику.

— Усім лишатися в будинках і носа не вистромлювати! — гукнула Селена, і її різкий, владний голос поставив крапку в цій фазі бою, поки вони з Нотом встали спина до спини, готуючись до наступної хвилі.

Нот повільно просувався вузьким провулком між хатами, міцно стискаючи рукоятку меча. Його очі гарячково сканували кожну тінь, а слух ловив найменший шерех, вулиці здавалися зловісно тихими, але це була ілюзія — небезпека все ще висіла в повітрі.

Холодна хвиля пробігла по спині, і бойовий рефлекс спрацював швидше за думку. Нот рвучко розвернувся, і його меч спалахнув у темряві, розтинаючи тушу вовка, який вистрибнув із-за кутка. Гаряча кров бризнула на важкі дошки паркану, і звір із глухим стукотом гепнувся на землю.

— Ноте! — тривожно гукнула Селена з сусіднього подвір'я.

— Я цілий! Все нормально! — відповів він, важко дихаючи та відступаючи вбік, щоб не потрапити в оточення.

Та небезпека ще не минула. Помітивши найнебезпечнішу ціль, решта вовчої зграї вирішила діяти хитріше: троє велетенських хижаків обійшли Селену з різних боків і кинулися на неї одночасно з тіні.

Очі дівчини лише блиснули крижаним спокоєм. Руки вихопили з колчана одразу кілька стріл, а тятива натягнулася до межі. Вона чекала тієї самої єдиної, слушної миті, коли звірі опиняться на відкритому місці.

Коли вовки наблизилися на відстань вирішального стрибка, стріли полетіли одна за одною з неймовірною швидкістю: Перший хижак упав на біг із стрілою, що пробила око й увійшла в мозок. Другий захлинувся власною кров'ю від двох точних, швидких пострілів прямо в горло.

Не гаючи жодної секунди, Селена спритно перескочила через їхні туші. У повітрі, коли ще двоє звірів розверталися за нею, вона прямо під час стрибка випустила три стріли поспіль. Один вовк упав замертво одразу, а інший, важко поранений, з жалібним виттям підіжав хвоста й підступно кинувся тікати в лісову темінь.

Дівчина плавно приземлилася на ноги, перевела подих і тихо свиснула, викликаючи свою дух-сову. Великий примарний птах слухняно розчинився в небі, роблячи широкі кола над палаючим селищем. За кілька хвилин сова повернулася й м'яко опустилася на плече хазяйки — напад припинився, небезпеки більше не було.

Поволі, з остеріганням і страхом, жителі селища почали виходити з будинків на вулиці.

Повітря було отруєне запахом диму, крові й вогкості. Дехто плакав від пережитого жаху, дехто гарячково обіймав своїх уцілілих дітей, випліскуючи сльози полегшення. Але були й ті, кого вже неможливо було врятувати... На землі, поруч із тушами вбитих вовків, лежали тіла загиблих селян. Руйнування від раптового нападу були очевидними: вибиті двері, розтрощені загони для худоби та згарища кількох хат.

Нот повільно опустив меч і витер закривавлене лезо. Перемога була здобута, але її гіркий присмак нагадав хлопцеві: у цьому жорстокому світі за свободу й життя доводиться платити високу ціну.

— Дуже вам дякуємо, — промовив чоловік середніх років, голос його тремтів.

— Ми просто виконували завдання. Всі цілі? — запитала Селена.

— Більшість. Завдяки вам, — відповів він.

Нот стояв посеред вулиці, де ще недавно вирувала битва. Він дивився на людей, на їхні обличчя, на трупи, що лишилися після нападу. Його серце стискалося.

Селена підійшла ближче.

— Це моя провина... Вони загинули через мене. Якби я тільки прийшов раніше... — голос Нота зривався, він ледве стримував сльози.

Селена мовчки поклала руку йому на плече. Її погляд був суворий, але в ньому відчувалася підтримка.

— Ми не можемо врятувати всіх, — сказала вона тихо. — Але ми врятували більшість. І це вже перемога.

— Чи можу я просити вас про допомогу ще раз? — сказав чоловік, голос його тремтів від страху.

Селена та Нот обернулися.

— Мені здається, є вожак вовків. Його тут не було. Чи не могли б ви знайти їх і знищити назавжди?

Селена кивнула.

— Так, звісно. Завдання полягає саме в цьому, тому ми вирішимо це питання.

Вона глянула на Нота.

— Готовий продовжити?

— Так, — твердо відповів він.

— Дивися уважно, можливо навчишся чомусь, — сказала Селена й рушила попереду.

Вона йшла по сліду крові, що залишив поранений вовк. Присіла, торкнулася землі.

— Це той, кого я поранила. Скоріше за все він тікає до своєї зграї. Але йде обережно, щоб не втрачати кров, — пояснила вона.

Слід місцями переривався, але Селена немов бачила більше, ніж просто плями. Вона рухалася впевнено, показуючи шлях. І справді — через кілька кроків слід крові знову траплявся.

Нот йшов позаду, уважно спостерігаючи. Він намагався запам'ятати кожен рух, кожну деталь, але розумів: для цього потрібен час і досвід. Зараз він бачив лише уривки, які ще не складалися в цілісну картину.

Ліс навколо них дихав тривожною, гнітючою тишею. Вітер тихо шелестів у високих гілках прадавніх дерев, і кожен шорох чи хрускіт сухої гілки здавався потенційною загрозою. Нот гостро відчував: небезпека десь зовсім поруч, вона чатує в темряві, навіть якщо очі поки її не бачать.

Селена раптово зупинилася. Її погляд розмився, а зіниці розширилися — у цей момент вона дивилася на світ не власними очима, а бачила його крізь зір своєї примарної сови, що ширяла високо над кронами.

— Знайшла... — тихо, але дивовижно впевнено промовила вона. — За цим пагорбом. Десятеро... і один винятково великий.

— Зрозумів, — стисло відповів Нот, відчуваючи, як адреналін знову закипає в крові.

Вони почали обережно підійматися на вкритий мохом схил.

Щойно вони дісталися вершини, перед ними відкрилася похмура й кривава картина: у невеликій лощині вовки вовтузилися з кістками здобичі, їхні пащі були заплямовані свіжою кров'ю. Поранений під час нападу на селище звір, кульгаючи, намагався приєднатися до зграї, але велетенський сірий монстр — справжній ватажок — миттєво кинувся на нього й жорстоко повалив на землю. Поранений лише жалісно заскулив, а ватажок грізно загарчав, вискаливши ікла й демонструючи абсолютну владу над зграєю.

Раптом альфа-вовк рвучко підняв масивну голову, вловивши потік повітря. Його криваво-червоний погляд миттєво ковзнув до двох постатей, що виросли на гребені пагорба. Звір моторошно й протяжно завив — і за цим сигналом уся зграя миттєво підхопилася, збираючись у єдиний кулак.

— А він і справді просто гігантський... — прошепотів Нот, міцніше стискаючи шкіряне руків'я свого меча.

— Я беру ватажка на себе. Решта вовків — на тобі. Не підведи! — скомандувала Селена, уже натягуючи тятиву.

Ватажок повільно облизнувся, дивившись на них не як на загрозу, а як на бажану здобич.

Нот стиснув меч так, що забілили пальці, і з криком кинувся вниз із пагорба. Уся зграя, за винятком альфи, ринула йому назустріч. Їхні пащі були оскалені, зуби блищали в темряві, а з губ злітала піна.

Хлопець не зупинявся — він біг уперед, забувши про страх. У потужному стрибку Нот замахується мечем просто в повітрі: лезо зі свистом розсікло першого вовка навпіл і важко поранило іншого, що біг поруч.

Проте решта звірів виявилися надзвичайно швидкими й хитрими. Нот лише в останню частку секунди встиг відхилити голову, коли ікла клацнули буквально за міліметр від його шиї! Збираючи всю свою волю, він перегрупувався для нового удару...

Нот опинився на твердій землі в самому центрі вовчого кільця. Звірі повільно кружляли навколо нього, наче хижі стерв'ятники, шукаючи слабке місце в його стійці. Хлопець не поспішав атакувати першим — він чекав.

І чекати довелося недовго: зграя кинулася на нього одночасно з кількох боків!

Нот розвертався на місці, блискавично ухилявся, відбивав важкі пащі гардою. Лезо його меча малювало в нічному повітрі сяючі дуги, де-не-де з глухим тріском протинаючи м'язи й кістки. Стиснувши рукоять до білості в пальцях, Нот зробив глибокий вдих і вирішив більше не оборонятися — він пішов напролом!

Тепер вовки, що засліплені люттю кидалися один за одним, ставали для нього точними, виразними мішенями. Хлопець пробивався крізь їхні лави, де кожен його удар був сповнений твердої рішучості, а кожен рух — відчайдушного прагнення вижити. Оскаженіла сила хижаків майже збивала його з ніг, земля під чоботами ставала слизькою від крові, але Нот тримався й рвався вперед, відчуваючи: це його перше справжнє випробування на міцність.

У той же час на іншій стороні галявини розгорталася зовсім інша, смертоносна дуель.

Ватажок зграї був воістину велетенським: його густа шерсть віддавала синяво-чорним відтінком, очі палали диким жовтим вогнем, а масивна паща здавалася здатною перекусити людину навпіл разом із бронею. Він гарчав низько, глухо й вібраційно — так, ніби сама земля під його важезними лапами тремтіла від жаху.

Селена стояла непорушно, наче висічена з каменю. Лук у її руках був міцно зафіксований, а стріла вже спочивала на натягнутій тетиві. Її погляд залишався крижаним і смертельно точним. Вона чекала.

Ватажок зробив кілька повільних, важких кроків уперед, відчуваючи свою перевагу. А потім рвонувся в атаку — швидко й невідворотно, мов срібляста блискавка!

Стріла зі свистом розсікла повітря й глибоко впилася йому прямо в плече. Звір моторошно завив, але навіть не сповільнився. Він у стрибку кинувся на Селену, та дівчина спритно відскочила вбік, прямо в повітрі випускаючи другу стрілу. Вона із глухим звуком пробила бік альфи, але це лише розлютило монстра ще більше.

Вовк розвернувся й зробив новий, нищівний стрибок. Селена дивом ухилилася, перекотившись через плече по мокрій траві. Її руки діяли з механічною точністю: нова стріла вже лежить на тетиві. Вона випустила її практично впритул — просто в палаюче жовте око ватажка!

Альфа завив так, що увесь прадавній ліс на кілометри навколо здригнувся від цього болю й люті. Звір відступив на кілька кроків, але все ще не падав — його життєва сила була просто дивовижною.

Селена швидко підхопилася на ноги. Її дихання було важким і переривчастим, але руки жодного разу не здригнулися. Вона знову натягнула лук до межі. Коли вожак із останніх сил кинувся в свій вирішальний стрибок, дівчина випустила одразу дві стріли поспіль: одна із залізним клацанням впилася йому в горло, інша — глибоко в груди.

Звір захлинувся власним гарчанням, його потужні рухи вмить стали повільними й незграбними. Він ще намагався втриматися на лапах, але темна гаряча кров густо заливала земляний покрив. Нарешті велетенська туша важко гепнулася на бік, декілька разів судомно зітхнула й назавжди затихла.

Мертва, дзвінка тиша вмить накрила лісову галявину. Лише віддалене, перелякане виття поодиноких вовків, які розбігалися в темряву, нагадувало про щойно пережитий жах. Селена стояла над тілом поваленого гіганта, і в її очах мерехтіла холодна, виснажена рішучість.

Падіння ватажка стало остаточним вироком для всієї зграї. Вовки, які ще залишалися в живих, розпачливо й коротко завили, а потім почали хаотично розбігатися в різні боки, втративши свого лідера та залишки бойового духу.

Нот лишився стояти посеред закривавленої галявини, міцно тримаючи меч. Його обличчя було вкрите потом, кіпоттю та червоними бризками. Останні двоє вовків ще спробували відчайдушно кинутися на нього, але їхній напад був розгубленим і слабким.

Хлопець зробив впевнений крок уперед, коротким точним ударом розсік шию першому, а коли другий спробував збити його з ніг — Нот рвучко відскочив убік і блискавично вимахнув мечем униз, розтинаючи звіра навпіл.

Вогняне сяйво рун на клинку повільно почало згасати. Нот важко, глибоко дихав, але стояв на ногах твердо й непорушно, мов загартований у вогні воїн.

Селена підійшла ближче, її лук був опущений. Вона дивилася, як останні вовки тікають у глибину лісу. Її сова кружляла над ними, підтверджуючи: небезпека минула.

— Все, — сказала вона тихо. — Зграя розбита, вони наврядчи повернуться.

Нот опустив меч, дивився на поле бою. Його серце билося швидко, але він відчував — вони перемогли.

Селена підійшла до нього й поклала руку на плече.

— Ти добре бився, — сказала вона. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася гордість.

Нот кивнув, важко видихнувши.

— Ми зробили це.

Вони рушили назад до селища. Люди вже чекали їх на вулицях. Коли авантюристи повернулися, жителі зустріли їх із вдячністю й полегшенням.

— Вожак мертвий, — сказала Селена. — Вовки більше не повернуться.

Чоловік середніх років, той самий, що просив про допомогу, схилив голову.

— Ви врятували нас. Ми вам зобов'язані.

Нот дивився на цих людей і відчував, що вперше справді зробив щось важливе.

Чоловік простягнув мішечок із монетами. Його руки тремтіли.

— Це все, що лишилось. Але сума майже повна, як у контракті, — промовив він, трохи нервуючи.

Нот глянув на Селену.

— А що не так?

— Потім поясню, — відповіла вона коротко.

— Бери. Твоє завдання виконане, і нагорода твоя, — додала вона вже твердіше.

Нот узяв мішечок, відчуваючи вагу монет, і подякував. Вони обоє попрощалися з жителями селища та рушили назад до Антарона.

Дорога була тиха, лише шелест листя й віддалений спів птахів порушували мовчання. Але в голові Нота крутилися слова чоловіка й його нервовий погляд.

— То що це було? Чому він так налякано й дивно казав? — запитав він нарешті.

Селена зітхнула.

— Розумієш... багато авантюристів — жадібні виродки. Вони роблять усе лише заради грошей. У контракті була вказана інша сума, але люди віддали все, що мали. І навіть цього не вистачило. Були випадки, коли авантюристи не прощали такого.

Її голос місцями змінювався — то холодний, то теплий, ніби вона сама відчувала огиду до тих, про кого говорила.

— Саме через таких, як вони, про всіх авантюристів люди складають таке враження. Тому не дивуйся. Але будь собою.

Нот стиснув кулаки. — Я гадав, що тут усе інакше. Але я помилився. Знову. Світ такий, як є. І не важливо, де ти й що робиш. Правила діють лише для одних, а інші самі диктують ці правила... або порушують, — його голос був напружений, у словах відчувався гнів.