Розділ 2. Прихована проблема

На світанку Кайрос вирушив до кузні. Гарді відчинив двері, витираючи руки від сажі.

— Все ж прийшов. Хоча б не втік сам, — буркнув він.

— Вона погодилась, — спокійно відповів Кайрос.

— Добре. Заходь. Принеси води й розігрій кузню.

Хлопець кивнув і взявся до роботи. Полум'я в горні оживало, коли у двері знову постукали. Гарді невдоволено зітхнув і пішов відчиняти.

На порозі стояв чоловік у дорогому одязі, позаду чекала карета зі слугами.

— Вельможа... — хмикнув дварф. — Чим можу допомогти?

— Гарді Залізнорукий? — запитав чоловік.

— Так, це я, — коротко відповів дварф.

— Хочу замовити у вас меч. Але не абиякий — такий, щоб підкреслював силу мого пана.

— Зробимо, — буркнув Гарді. — Що по оплаті?

— Сто монет вистачить? — зверхньо кинув чоловік.

Дварф почухав бороду, думаючи.

— Так, вистачить. Ще якісь побажання?

— Меч повинен бути міцним і легким, — відповів той.

Гарді хмикнув невдоволено.

— Міцний і легкий... Теж мені. Меч або міцний, або легкий. І ніяк інакше.

— Матеріал має бути аргоньським, — додав чоловік.

— Вибачайте, але такого в мене немає, — відповів Гарді.

Чоловік клацнув пальцями. Один зі слуг підніс важкий мішок із металом.

— Цього вистачить. До роботи, — наказав він і розвернувся до карети.

Гарді взяв мішок, зачинив двері й невдоволено буркнув:

— Ненавиджу замовлення від багатіїв. Меч має бути міцним та легким... Теж мені. А ще залізо таке капризне.

Кайрос усе чув. Його очі світилися цікавістю й тривогою. Він розумів: це завдання буде непростим.

— Я можу допомогти? — запитав Кайрос, дивлячись на мішок аргонської сталі.

— Із цим? — Гарді вказав на мішок. — Ні, хлопче. Тут будь-яка помилка — і все на смітник. А сталі небагато, як бачиш. Я краще сам.

Дварф трохи помовчав, а потім додав:

— Та якщо справді хочеш допомогти, зроби малі доручення. Впевнений, що ти впораєшся.

Очі Кайроса спалахнули рішучістю. Гарді простягнув йому список.

— Шістдесят цвяхів, двадцять чотири підкови, дванадцять тримачів. Починай.

Кайрос узявся до справи. Він розігрівав метал у горні, витягував його кліщами й бив молотом, формуючи цвяхи один за одним. Руки вже були міцні, удари точніші, і хоча піт стікав по обличчю, він не зупинявся.

Потім він взявся за підкови. Кожна вимагала терпіння: зігнути метал, надати йому правильну форму, охолодити у воді. Кайрос працював мовчки, лише звук молота й шипіння води наповнювали кузню.

Тримачі для конструкцій були складнішими. Він кілька разів помилявся, і Гарді бурчав:

— Не поспішай! Метал любить точність, а не силу.

Хлопець стискав зуби й пробував знову, поки форма не виходила правильно.

У цей час сам дварф працював над мечем. Він уважно оглядав аргонську сталь, перевіряв її структуру. Кожен удар його молота був точним і важким, іскри сипалися навколо, а метал поступово набував форми.

— Міцний і легкий... — бурмотів він собі під бороду. — Багатії завжди хочуть неможливого.

Гарді працював зосереджено, його рухи були відточені роками досвіду. Він нагрівав сталь, кував, охолоджував, знову нагрівав. Кайрос із захопленням спостерігав, навіть коли займався своїми завданнями.

Кузня жила своїм ритмом: удари молота Гарді, удари молота Кайроса, шипіння води, тріск полум'я. Двоє працювали поруч — майстер і учень. Один створював зброю для вельможі, інший виконував прості доручення, але відчував, що кожен цвях і кожна підкова — це його шлях до майстерності.

— Я все зробив, — сказав Кайрос, витираючи піт із чола, руки ще тремтіли від важких ударів молота.

— Молодець, — відповів Гарді, і його голос уперше звучав майже лагідно.

Дварф зробив останні кілька ударів по лезу й занурив його в холодну воду. Пар здійнявся густою хмарою, а коли він дістав меч — той сяяв, немов у ньому жило світло світанку. Лезо було гладким, відблиски грали на його поверхні, і навіть у руках Гарді воно здавалося легким.

— Візьми ту гарду, — наказав він.

Кайрос поспіхом узяв гарду зі столу.

— Тримай міцно. Зараз я поставлю меча.

Одним точним рухом Гарді вставив лезо в руків'я. Меч був готовий.

— Хочеш спробувати? — запитав він, і в його очах промайнув вогник цікавості.

— А можна? — перепитав хлопець, серце калатало.

— Тільки обережно.

Кайрос узяв руків'я. Меч був напрочуд легким. Він зробив кілька замахів — лезо різало повітря, свистіло, немов саме хотіло битися.

— Неймовірно... Гарді, це просто чудовий меч! — захоплено промовив він.

— А то ж бо, — засміявся дварф. — Я майстер свого ремесла. Тепер перевіримо твою роботу.

Він почав оглядати цвяхи, підкови й тримачі. Кілька цвяхів були пом'яті, але Гарді лише хмикнув і зробив вигляд, що не помітив.

— Підкови вийшли дуже добре. Форми непогані, але тобі ще є чого вчитися. Взагалі — дуже непогано, хлопче.

Кайрос відчув, як у грудях розгоряється тепло.

— Дякую, — сказав він, і в його голосі звучала гордість.

— А тепер біжи додому. Завтра продовжимо.

Кайрос повернувся додому на кілька годин раніше, ніж зазвичай. Мати зустріла його біля столу, очі світилися турботою.

— Як пройшов сьогодні день? — запитала вона з цікавістю.

— Непогано. Гарді доручив мені легкі завдання, але дуже важливі: цвяхи, підкови, тримачі. І він мене похвалив, — сказав Кайрос, і його очі світилися радістю.

Мати усміхнулася, погладила його по голові.

— Молодець, синку, — промовила вона тихо, але в її голосі було більше, ніж просто слова. Це була гордість і водночас страх — вона бачила, що її хлопчик дорослішає.

Наступного дня Кайрос поспішав до кузні. Та раптом помітив знайому карету біля хижі. Серце стиснулося — це був той самий багатій. «Мабуть, приїхав забрати меча», — подумав він і зупинився, чекаючи, поки вони поїдуть.

Коли карета від'їхала, він постукав у двері. Гарді відчинив і впустив його.

— Молодець, що зачекав, поки вони підуть, — сказав дварф.

— Йому сподобався? — запитав Кайрос.

— Авжеж, — відповів Гарді, показуючи мішечок із монетами.

— То що будемо робити сьогодні? — нетерпляче запитав хлопець.

— Доволі цікаві замовлення. Треба викувати тренувальні мечі та затупити їх. Як гадаєш, впораєшся?

— А чому ні! — хвацько відповів Кайрос.

Гарді посміхнувся, і вони взялися до роботи. Кілька годин праці — і мечі були готові. Дварф показав хлопцю, як точити мечі на точильному камені й як правильно затуплювати лезо.

— Важливо обрати правильний кут. Один заточує, інший навпаки, — повчально казав Гарді.

Кайрос кивав і пробував сам. Його руки вже були міцні, рухи точніші, і робота виходила добре.

Після роботи вони сіли за стіл. Гарді поклав на нього невеликий мішечок.

— Що це? — здивовано запитав Кайрос.

— Сорок золотих монет. Вони твої. Ти вже скільки мені допомагаєш, а тобі потрібні гроші. Вважай, що ти їх заробив.

Очі хлопця широко розкрилися.

— Я навіть не знаю, що сказати...

— А ти нічого не кажи. Просто бери монети й біжи додому. Покажи матері, — сказав Гарді, усміхаючись крізь бороду.

Кайрос щиро посміхнувся, зібрав монети у мішечок і побіг додому.

Мати поралась у землі, коли він прибіг.

— Мамо! Поглянь сюди! — крикнув він, підбігаючи.

— Що таке, сину? — запитала вона, витираючи руки.

— Дивись! — Кайрос показав мішечок із золотими монетами.

Її очі розширилися.

— Звідки?

— Гарді сказав, що я заробив.

Мати довго дивилася на монети, а потім на сина. В її очах змішалися страх і гордість.

— Молодець, синку... — промовила вона тихо, і голос її тремтів. — Ти вже дорослішаєш.

Кайрос стояв перед нею, і в його усмішці було більше, ніж просто радість. Це була впевненість у собі, у власному виборі, у тому, що він нарешті починає змінювати своє життя.

Наступний тиждень минув спокійно. Кайрос і Гарді працювали щодня, виконуючи дрібні замовлення: цвяхи, підкови, інструменти. Робота була важкою, але потрібною для міста. Кузня жила своїм ритмом — удари молота, шипіння води, запах гарячого заліза.

Та одного ранку все змінилося.

Кайрос поспішав до кузні, але ще здалеку побачив натовп стражників. Вони трощили все довкола, розкидали інструменти, ламали столи. А потім вивели Гарді — зв'язаного, з бородою, що злиплася від поту й сажі. Дварф йшов гордо, не опускаючи голову, але його руки були міцно скуті.

Кілька стражників повели його до темниці, інші лишилися й намагалися зруйнувати кузню. Та камінь був міцний — удари не залишали навіть подряпин.

Кайрос стояв осторонь, сердце калатало. Він хотів кинутися на допомогу, але знав: це лише зробить гірше. Тому, стискаючи кулаки, він розвернувся й побіг додому.

Мати саме збирала овочі й трави в кошики для ринку, коли він вбіг у двір.

— Ти вже повернувся? — здивувалася вона.

— Щось трапилось, мамо... Вони забрали Гарді. І трощать кузню, — нервово сказав Кайрос.

Мати різко підняла голову, очі її стали настороженими.

— Тебе бачили?

— Ні, — коротко відповів він.

— Добре. Ти маєш забути про це. Зрозумів? Я не хочу, щоб ти був пов'язаний із цим, — її голос тремтів від страху.

Вона простягнула йому кошик.

— Ходімо на ринок. Візьми.

Кайрос похилив голову.

— Гаразд. Зрозумів.

На ринку було гучно й людно, як завжди. Торговці кричали, люди торгувалися, пахло свіжим хлібом і прянощами. Мати продавала овочі, а Кайрос сидів поруч, занурений у думки.

— Кайросе! — вигукнув знайомий голос. Хлопець озирнувся й радісно всміхнувся. — Сорен!

Вони обійнялися, і Кайрос відчув тепло від зустрічі.

— Ми вже давно не бачилися після тієї історії. Я радий, що ти в порядку, — сказав Сорен.

— Так... Я працював у кузні, відпрацьовуючи вибачення перед тим гівнюком Ореном, — відповів Кайрос, і в його голосі звучала гіркота.

Сорен хитро всміхнувся.

— У мене є новина.

— Яка? — очі Кайроса спалахнули цікавістю.

— Мені вдалося пробудити дар до магії, — захоплено сказав Сорен.

— Нічого собі! Покажи! — вигукнув Кайрос.

Сорен відійшов трохи далі, зосередився. У його долоні з'явився невеликий шар вогню. Полум'я танцювало, слухняно рухалося за його рукою. Він махнув — і вогонь згас, залишивши лише легкий запах гарячого повітря.

— Досі не можу повірити, — сказав Кайрос, очі світилися захопленням. — Але я радий за тебе. Твоє життя тепер зміниться. Я впевнений.

— Так, зміниться... — відповів Сорен, і його голос став сумним. — Мені дозволили вступити до Академії магії.

Кайрос завмер. Академія магії була престижним місцем, куди потрапляли лише обрані. Там навчалися ті, хто мав дар, і ставали сильними, впливовими людьми. Для бідняків, таких як Кайрос, дорога туди була закрита.

— Це ж круто, Сорене! — сказав він щиро.

— Так, круто... Але вступити я зможу лише через три роки. Та є інша проблема. Ми переїжджаємо. І батьки заборонили мені тепер дружити з тобою, розмовляти, гуляти... — його голос зламався.

Кайрос мовчав кілька секунд, а потім тихо відповів:

— Зрозуміло. Я все розумію. І не хочу, щоб у тебе були проблеми через мене. Якщо буде можливість — ми обов'язково ще зустрінемося.

Сорен поглянув на нього, злегка всміхнувся крізь смуток.

— Обов'язково.

Вони стояли поруч, знаючи, що це може бути їхня остання зустріч на довгий час. У повітрі відчувалася гірка суміш радості й втрати — магія відкривала новий шлях для Сорена, але водночас віддаляла його від друга.

Сорен пішов. Кайрос стояв сам серед натовпу, і в його серці було порожньо.

«Що за жарт долі? Спочатку Гарді затримали, тепер мій єдиний друг покинув мене. Чому життя не хоче дати мені шанс хоч на щось?» — думав він, похиливши голову.

Трохи далі кілька торговців шепотілися між собою.

— Тобі відомо, куди подівся наш коваль? — запитав один.

— А що таке? — відповів інший.

— Зник. А він мені добре допомагав з інструментами, ще й за низькою ціною. А тепер його немає.

— Я нічого про це не знаю. Але тут, на ринку, чутки ширяться швидко. Треба лише попитати.

Вони пішли до натовпу, а Кайрос лишився сидіти поруч із матір'ю, занурений у думки. Його серце стискалося від безсилля.

Тим часом у замку, в темниці, Гарді сидів на холодній кам'яній підлозі. Камера була темною, сирою, пахла цвіллю й іржею. Ланцюги дзвеніли щоразу, коли він ворушив руками.

Двері рипнули, і всередину зайшов капітан стражників. Його кроки були важкі, а погляд холодний.

— Гарді Залізнорукий... — промовив він, зупинившись перед дварфом. — Ти знаєш, чому ти тут?

Гарді підняв голову, його очі блиснули гнівом.

— Бо я коваль, який робить свою роботу краще, ніж ви можете уявити. І комусь це не сподобалося.

Капітан кинув перед Гарді меч — той самий, що він викував кілька днів тому. Лезо блиснуло у темряві камери, відбиваючи тьмяне світло смолоскипа.

— Знайоме? — суворо запитав капітан.

Гарді глянув на меча, його очі спалахнули гнівом.

— Дурне питання, я вважаю. Якщо вже я тут сиджу в ланцюгах... Але я відповім. Так, цей меч викував я. Ви й самі це знаєте. Та я не розумію, чому саме мене затримали?

— Для кого ти кував меча? — голос капітана був різким, наче удар батога.

— Звідки мені знати? Всі багатії однакові, — відповів Гарді, стискаючи кулаки.

Капітан трохи заспокоївся, його голос став м'якшим, але очі лишалися холодними.

— Вчора ввечері було скоєно замах на короля. Нападник мав при собі цей меч. Він убив кількох стражників, його затримали. І він каже, що ти про все знав, і все одно викував йому зброю.

— Маячня якась! — вилаявся Гарді. — Я кував меч для вельможі. Він сам приніс мені залізо. А що було з мечем потім — мені невідомо. Тож відпустіть мене негайно!

Капітан важко видихнув, його голос став похмурим, холодним, наче камінь.

— Я не кажу, що не вірю тобі, гноме. Але це вже нічого не вирішує. Король хоче крові. І такого не пробачить. Навіть якщо ти справді ні в чому не винний. Страти тобі не уникнути. Але совість буде чиста.

— Страти?! Ви що, зовсім здуріли?! — Гарді рвонувся вперед, ланцюги дзвеніли. — Ааа... я зрозумів. Це тому, що я дварф. Так, для мене ваші закони діють інакше. Я правий!

Його голос гримів у камері, наче удари молота. Очі палали гнівом, але ланцюги тримали його міцно.

Капітан похмуро глянув на нього.

— Я тебе попередив. Це все, що я можу зараз сказати. — Він розвернувся й вийшов, залишивши Гарді в темряві.

Двері зачинилися, і тиша впала важким тягарем. Гарді лише стискав кулаки від гніву та безсилля. Його серце билося, наче молот у кузні, але тепер він був сам — у холодній кам'яній клітці, приречений на вирок, який не заслуговував.

Після допиту Гарді по місту почали ширитися новини й чутки. Люди говорили про страту зрадників, які намагалися вбити короля.

Коли ця новина дійшла до Кайроса й матері, він не витримав:

— Але ж це не правда! Вони збираються стратити Гарді за те, чого він не робив!

Мати спокійно відповіла, хоча в її голосі відчувалася тривога:

— Можливо, ти не так добре знав його.

— Він допоміг мені, нам. Цього мені достатньо, — стояв на своєму Кайрос.

— Замах на короля — це серйозний злочин. Навіть якщо дварф не винен, йому не уникнути покарання, — сказала мати, намагаючись бути холодною.

— Його підставили! Я точно кажу. Той багатій, що замовляв меча — це він винен! — голос хлопця тремтів від гніву.

— І що тепер? — не витримала мати. — Ти нічого не зможеш зробити. Бо ти лише дитина. Радій краще, що ти в це не вплутався.

— Її очі наповнилися сльозами.

— Ну авжеж! Я лише дитина, маю коритися всім підряд, кланятися, поки мене не розтопчуть! — гнівно відповів Кайрос і хряпнув дверима, виходячи з дому.

Люди вже збиралися на площі, де готувалася страта. Натовп був щільний, гомін стояв над містом, наче грім. Кайрос теж пішов туди — він хотів побачити все на власні очі. Хотів побачити цю гнилу систему, де перемагає лише той, хто має гроші та владу.

Але пробитися крізь натовп було неможливо. Він шукав інше місце й помітив високе дерево біля площі. Заліз на нього, сів на міцну гілку, звідки було видно все.

Почали виводити засуджених. Попереду йшов убивця — його вели кілька стражників, обличчя було закрите, але кроки важкі, наче він уже відчував кінець. А за ним ішов Гарді. Його руки були зв'язані, але він ішов гордо, не опускаючи голову.

Кайрос стиснув кулаки. Його серце билося так сильно, що він ледве міг дихати.

Натовп гудів, наче море перед бурею. Люди штовхалися, кричали, хтось сміявся, хтось плакав. На дереві, високо над усім, сидів Кайрос, стискаючи гілку так, що пальці побіліли.

— Це вони! — кричав натовп. — Зрадники! Вбивці!

Кайрос відчував, як серце калатає в грудях. «Це неправда... Він не винен...» — думав він, але голоси людей заглушали його думки.

Стражники підвели засуджених до помосту. Кат стояв поруч, тримаючи сокиру, що блищала в сонячному світлі.

Капітан стражників вийшов уперед і голосно оголосив:

— За замах на життя нашого короля, за смерть його вірних слуг, ці зрадники засуджені до страти!

Натовп вибухнув криками. Хтось кидав каміння, хтось плював.

Кайрос стиснув кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в шкіру. Його очі наповнилися сльозами. Він бачив, як Гарді стоїть гордо, не опускаючи голову, навіть перед смертю.

Кат підняв сокиру. Сонце відбивалося від леза, і цей блиск різав очі Кайросу.

— Ні... — прошепотів він, але голос загубився серед натовпу.

Натовп стих, наче сам повітря завмер у чеканні.

Першим упав убивця. Сокира з глухим ударом розсікла повітря, і все закінчилося в одну мить. Люди закричали, хтось аплодував, хтось відвернувся.

А потім вивели Гарді вперед. Його руки були зв'язані, але він стояв рівно, гордо, не опускаючи голову. Очі палали гнівом, але не страхом. Він глянув на натовп, наче хотів сказати: «Я не винен».

Кайрос відчув, як сльози навертаються на очі. Він хотів закричати, але голос застряг у горлі.

Кат підняв сокиру вдруге. Час зупинився. Для Кайроса кожна секунда тягнулася вічністю.

Удар.

Сокира впала, і все стихло. Гарді більше не рухався. Його тіло впало на камінь, а натовп вибухнув криками.

Кайрос закрив обличчя руками, але образ не зникав. Він бачив це знову й знову. Його серце розривалося від гніву й безсилля.

«Ця гнила система... Вона забрала його. І якщо я нічого не зроблю — вона забере й мене», — думав він, стискаючи кулаки так, що нігті вп'ялися в шкіру.

Люди почали розходитися з площі, гомін стихав, лишаючи після себе важку тишу. Кайрос йшов додому, опустивши голову, дивився лише на землю під ногами. Його думки були темні, серце стискалося від гніву й безсилля.

— Це ви... — здивовано прошепотів він, коли рука відпустила його.

— Так. Добре, що впізнав мене. І спасибі, що не почав кричати, — спокійно відповів авантюрист.

— В мене немає грошей, якщо ви за цим... — ніяково сказав Кайрос.

Авантюрист скривився, його очі блиснули холодом.

— Ти що, зовсім мене чудовиськом вважаєш? Неважливо. Я не очікував побачити, як мого друга стратили. І більшість ще й раділи цьому! — його кулаки стискалися від гніву.

— Гарді був не винен! Його підставили! А я... я нічого не міг зробити... — голос Кайроса тремтів.

— Я розумію. І вірю тобі. Але ми розберемося з цим іншим разом, — сказав авантюрист твердо. — Я повернувся сюди за тобою.

— За мною? — здивувався Кайрос.

— Так. Пам'ятаєш, я казав, що дам тобі можливість повернути борг? Час настав. Гарді лишив мені повідомлення щодо тебе. Тож тепер сумнівів немає.

Авантюрист зробив крок ближче, його голос став глибоким і рішучим:

— Ти можеш стати авантюристом. Після цього твоє життя зміниться назавжди. Якщо справді хочеш щось змінити — то тільки зараз. Ми йдемо з міста надовго, і часу прощатися в тебе немає.

Він глянув прямо в очі Кайросу.

— Тож обирай. Ти зі мною... або ні.

Кайрос стояв у темному провулку, серце билося, наче молот у кузні. Перед ним був вибір, який міг змінити все його життя.