Пошук дороги додому

Сонце вже йшло на відпочинок, і море набуло приємного помаранчевого відтінку. Пісок став гарячим і палючим, здавалося, нічого не може порушити цю ідилію.

— Яка краса! — все ж таки порушив тишу Мілошевич, дивлячись навколо. — Але, Еф, ти ж не сказала, коли нас закинула?

— Скоро повернемося, Слободан Світозарович, я просто набрала завелику кількість маси для прискорення і...

— Хочеш виправдовуватися своїми науковими штуками? Не треба. Головне зараз правильно все налаштуй, — відповів Мілошевич. — А я піду на прогулянку.

— А ви не хочете запитати, де ми? Агов? — фиркнула механік, але сенатор уже зник за листям.

Мілошевич, захоплюючись видами, почав вслухатися в цю красу. І він почув те, що йому не сподобалося: далекий рев якоїсь великої тварини. Це його насторожило, бо він не пізнав, якої тварини це ревіння. Дійшовши скрізь папоротникові зарослі, роздивляючись квіт, він дійшов до русла річки. Нагинаючись серед каміння, він побачив рептилію, а за ним почув постріл бластера. Швидко впавши на землю, він схрестив руки і почав міркувати, як вийти з ситуації і залишитися цілим.

— Не стріляйте, я без зброї! — заволав сенатор. — Ми можемо домовитися. Я не остання людина в імперії, які ваші умови?

Мілошевич зробив паузу, затамувавши подих. Але тиша здавалася мертвою. Він повторив свої слова, і знову не отримав нічого у відповідь. Політик зрозумів, що найкраще в його ситуації — не рухатися. Але чи буде цього достатньо?

— Відпочиваєш, Слободан Світозарович?

— Лягай! Швидко! — крикнув Мілошевич, різко озирнувшись у бік шуму.

— Ні, дякую за пропозицію. Але ми ще не настільки близькі, щоб лягати, — відповіла вона, дивлячись на нього з деяким скепсисом. — Я все полагодила, нарешті ми можемо летіти.

Сенатор пробурмотів собі під ніс: — Республіка нас знайшла... Так я й помру... І все через тебе... Якби ж ти мене послухала...

Він підвівся, трохи спотикаючись: — Почекай! Але ж... я чув постріли!

— У Мезозої? Та ви з глузду з'їхали з цією подорожжю. Тут немає не те що розумних рептилій, тут навіть люди не еволюціонували.

— Мені треба заспокоїтись, попити води, — видихнув сенатор і нахилився до струмка. У цей момент знову пролунав знайомий звук. І сенатор знову впав до землі.

Механік почала сміятися вголос. Давлячись сміхом, вона запитала: — Ви чули ці постріли? Бластеру напевно? — все ще важко переводячи подих, змогла продовжити: — Такі звуки видають молоді рептилії. Вони лише віддалено схожі на постріли. Раптово ревіння, що лунало десь далеко в листях, почало наближатися, і земля здригалася від його кроків. З-за густоти джунглів виринув Тиранозавр.

— А тепер можна боятися! — вигукнула Еф. — БІЖИМО!!!

Вони мчали по гарячому піску, відчуваючи, як п'ята буквально горять. Бруд і пил ковзали по ногах. Небо вже було червоне від заходу сонця, підсвічуючи їхні силуети, що рвалися вперед. І ось, через секунду, знову прозвучав той самий страхітливий рев.

Вони забігли до кабіни корабля, і механік дернула важіль. Але двигуни не відповідали. Механік нічого не відповіла, лише металась довкола з панічним виглядом на обличчі. Вона тиснула різні кнопки і смикала важелі.

— Еф, запусти вже! — Мілошевич не міг більше терпіти. — Я виграю тобі час. — сенатор вибіг із корабля і почав махати руками й стрибати. Його рухи були бездумними, але рішучими. Він вигукував безглузді слова, сподіваючись привернути увагу монстра, навіть коли в серці відчував, що все це марно.

Тиранозавр вже вирвався із заростів розриваючи дерева, і з вражаючою швидкістю йшов вперед. Земля гойдалась під його кроками, ніби сама природа відступала перед його величчю. Рев із горла розривав повітря, і Мілошевич відчув, як його тіло стискається від цієї сили.

— Сюди, чудовисько! Я тут! — голос Мілошевича був майже не своїм. Чи допоможе це? Він не знав. Але як інакше? Він не відступав. Втекти від нього було неможливо, тому треба було відволікати. А десь в середині цього хаосу почулися звуки запуску двигунів. Спочатку здавалося, що вони ніби відмовлялися працювати. І вже коли всі думки зливалися в один порив — знову гуркіт.

Мотори загуркотіли, а все навколо почало набувати яскравого, дивного кольору, наче саме небо вирішило вибухнути, підсвічуючи їхній успіх у найчорнішій миті. Синій луч телепортував Мілошевича в кабіну.

— Все, ми втекли, — майже прошепотіла Олеся, затамувавши подих.

Але Мілошевич, залишався стояти, погляд зупинився на одному місці, де ще кілька секунд тому перед ним ревів динозавр.

— Ти справжній герой, — сказала Олеся, виводячи його з задуму.

Мілошевич лише тихо усміхнувся, усмішкою, яка вказувала на те, що в його душі ще не було спокою.

— Подивись на прилад! — закричав Мілошевич.

На екранах висіли написи "ПОМИЛКА", "ПОМИЛКА".

Корабель почав огортати синє світло. Спалах.