Розділ 7. Поцілунок

Наступного ранку Аліса прокинулася від сонячного світла.
Кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться.
Потім відчула руку на своїй талії.
Вона завмерла.
Максим.
Учора вони так і залишилися разом - говорили до пізньої ночі, сміялися, сперечалися через дрібниці.
А потім Аліса заснула поруч із ним.
Вона обережно повернула голову.
Максим спав.
Без своєї звичної впевненості він здавався зовсім іншим. Спокійним. Майже беззахисним.
Аліса тихо усміхнулася.
- Не дивись на мене так.
Вона здригнулася.
- Ти не спиш?
Максим не відкривав очей.
- Уже ні.
- Я взагалі-то не дивилася.
Він нарешті розплющив очі.
- Звичайно.
- Правда.
- Алісо.
- Що?
- Ти жахливо брешеш.
Вона схопила подушку й легенько вдарила його.
Максим засміявся та перехопив її руку.
- А ну віддай!
- Ні.
- Максим!
Вона спробувала забрати руку, але він не відпускав.
- Здавайся.
- Ніколи.
- Ти вперта.
- А ти нахабний.
- Зате тобі подобається.
Аліса відкрила рот, щоб відповісти.
Але не встигла.
Максим раптом став серйозним.
Їхні погляди зустрілися.
Він повільно відпустив її руку.
- Можна?
Цього разу Аліса навіть не відповіла.
Просто сама нахилилася до нього.
Поцілунок почався легко.
Майже невинно.
Але через кілька секунд Аліса відчула, як його рука торкнулася її волосся.
Вона заплющила очі.
Максим не поспішав.
Наче хотів запам'ятати кожну секунду.
Коли вони відсторонилися, Аліса не відкривала очей.
- Ну? - тихо запитав він.
- Що «ну»?
- Тепер ти вже не зможеш сказати, що я тобі не подобаюся.
Аліса відкрила очі.
- Не зможу.
Максим усміхнувся.
- Нарешті чесність.
- Але це не означає, що ти мені подобаєшся достатньо.
- Скільки треба?
- Не знаю.
- Я можу постаратися.
- От і постарайся.
Він знову поцілував її.
Цього разу Аліса першою потягнулася до нього.
І Максим завмер.
Вона відсторонилася.
- Що?
Він дивився на неї так, ніби вперше її побачив.
- Нічого.
- Максим.
- Просто... не очікував.
- Чого?
- Що ти сама мене поцілуєш.
Аліса посміхнулася.
- Не звикай.
- Уже пізно.
Вона закотила очі.
- Ти все повторюєш.
- Бо це правда.
Максим провів пальцями по її щоці.
- Алісо?
- Мм?
- Я хочу тебе дещо запитати.
- Що?
Він став серйозним.
- Ти хочеш, щоб між нами щось було?
Аліса замовкла.
Ось воно.
Питання, якого вона уникала з першого вечора.
Вона могла пожартувати.
Могла змінити тему.
Могла сказати, що ще не знає.
Але цього разу не захотіла брехати.
- Так.
Максим нічого не сказав.
- Але я не хочу бути просто пригодою, - продовжила вона. - Не хочу бути дівчиною, з якою тобі весело, поки не повернеться Катерина.
Його погляд став жорсткішим.
- Катерина не повернеться до мене.
- Ти впевнений?
- Абсолютно.
- Тоді чому я все ще боюся?
Максим узяв її за руку.
- Бо тобі не байдуже.
Аліса подивилася на їхні пальці.
- Можливо.
- Мені теж.
Вона підняла очі.
- Що?
Максим нахилився ближче.
- Мені теж не байдуже.
Її серце пропустило удар.
- Ти дуже швидко це говориш.
- Я довго мовчу, коли справа стосується важливого.
- А я для тебе важлива?
Максим не відповів одразу.
Замість цього притягнув її ближче.
- Думаю, ти вже знаєш відповідь.
Аліса усміхнулася.
І поцілувала його першою.
Цього разу без страху.
Без сумнівів.
Без спроб переконати себе, що це просто потяг.
Бо десь глибоко всередині вона вже знала:
Максим перестав бути для неї просто чоловіком, який їй подобається.
Він ставав тим, кого вона боялася втратити.
І це було набагато небезпечніше за будь-який поцілунок.